Друге дихання
Микола не був красунем, як Богдан Ступка. Він працював звичайним інженером на тракторному заводі. Не пив, ну, хіба що по святах. Не палив. Був одружений двадцять два роки й на сторони не дивився.
Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Львова. Внуками не поспішала порадувати. Микола не сумував з цього приводу. Діти – це клопіт, галас і розкидані по підлозі іграшки. А він звик до тихих вечорів із газетою біля телевізора. Що поспішати? Ще встигне награтися з онуками.
Дружина Оксана його влаштовувала з усіх боків: приємна й доглянута, вдома завжди затишно й чисто, вечеря готова, а по святах на столі – домашній торт та м’ясо по-київськи. Одним словом, життя вдалося.
Він їхав з роботи на своїй машині, прищулюючись від променів заходячого сонця, у передчутті смачної вечері й відпочинку перед телевізором.
Микола зайшов у квартиру, зняв у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Оксана визирала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Неспокій непомітно прокрався в серце. Він увійшов у кімнату. Оксана стояла біля шафи з розчиненими дверцятами, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валіза з відкинутим дахом.
— Куди це ти збираєшся? До доньки, у Львів? Невже вона вагітна? — спитав Микола.
Оксана, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізи й почала складати туди свої речі.
— Ти що, оглухла? Кричу, кричу, а ти мовчиш. Куди збираєшся? — повторив Микола, починаючи виходити із себе.
Оксана оглянула кімнату, чи нічого не забула, і почала закривати валізу. Але від речей вона роздулась, блискавка ось-ось зламається.
— Краще б допоміг, а не стояв, як стовп, і не задавав дурних питань. — Оксана випрямилась і відкинула пасмо волосся, що впало на очі.
— Я спитав, куди ти збираєшся з усіма своїми речами? Хіба це дурне питання? — Микола ледве стримав роздратування, що кипіло всередині.
— Куди-куди? Іду від тебе, — з викликом сказала дружина.
— Чому? — Микола здивовано підніс ліву брову.
— Набридло. Ну, допоможеш? — Оксана кивнула на валізу.
— Що набридло? — Микола підійшов, натиснув на кришку й різким рухом закрив блискавку.
— Усе набридло. Ти набрид, біля плити стояти набридло. Набридло кожен вечір сидіти вдома й дивитися в телевізор.
— Так би й сказала. Могли б для різноманітності в театр сходити, — промовив Микола перше, що спало на думку.
— Щоб горіти від сорому, коли ти там хроптимеш? Один день змінює інший, а життя минає. — У голосі Оксани він почув розпач і незадоволеність.
— Так це не від нас залежить. Йдемо чи стоїмо на місці, життя все одно минає, — філософсько зауважив Микола.
— Не розумникуй. А я хочу, щоб у кінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Мийку посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Оксани перейшов у крик.
— Думаєш, окрім доньки мені йти нікуди? Я йду до того, хто бачить у мені жінку, богиню, королеву. Хто пише для мене вірші… — Оксана підвела очі до стелі, її погляд затьмарився.
— А я? — спитав Микола, раптом усвідомивши все.
— А ти живи далі, як звик. Тільки готувати, прати й гладити доведеться самому. Ти перестав звертати на мене увагу. Я підстриглася два місяці тому, змінила образ. Ти помітив? — Оксана усміхнулася, опустила валізу на підлогу, витягнула ручку й потягла в передпокій, залишаючи на світлому килимі смуги від коліщат.
Поки Оксана одягалася, шурхаючи плащем, Микола дивився на дві прим’яті смужки на килимі. Йому здавалося, що валіза проїхала по його серцю, залишивши такі ж сліди.
Тільки коли вхлопнули вхідні двері, зВони з Надією прожили щасливо багато років, і тільки тепер Микола зрозумів, що справжнє кохання – це коли ти не просто дивишся, а бачиш людину поруч із собою.
