Друге дихання
Тарас не був красенем, як Олег Вінник. Він працював звичайним інженером на заводі комбайнів. Не пив, ну, хіба що по святах. Не палив. Був одружений двадцять два роки й на інших жінок навіть не дивився.
Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Львова. Онуками не поспішала порадувати. Та Тарас і не сумував через це. Діти — це клопіт, галас і розкидані іграшки. А він звик до тихих вечорів з газетою перед телевізором. Які вже роки? Встигне ще погратися з онуками.
Дружина Марія його повністю влаштовувала: приваблива та доглянута, у домі завжди затишно й чисто, на вечерю чекає смачна страва, а по святах — домашній торт та м’ясо по-київськи. Одним словом, життя вдалося.
Він їхав з роботи на своїй машині, прижмурюючись від сонячних променів, у передчутті ситої вечері та відпочинку перед телевізором.
Тарас увійшов у квартиру, зняв у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Марія виглядала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Несподівана тривога пройняла його серце. Він увійшов у кімнату. Марія стояла біля шафи з розкритими дверцятами, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валіза з відкритою кришкою.
— Куди ти зібралася? До доньки, до Львова? Невже вона вагітна? — запитав Тарас.
Марія, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізи й почала складати туди свої речі.
— Ти що, оглух? Кричу, кричу, а ти мовчиш. Куди збираєшся? — повторив Тарас, починаючи сердитися.
Марія оглянула кімнату, чи нічого не забула, і почала закривати валізу. Але від речей вона роздулась, блискавка ось-ось зламається.
— Ліпше б допоміг, а не стояв, як стовп, і не задавав дурних запитань. — Марія випросталась і відкинула пасмо волосся, що впало на очі.
— Я спитав, куди ти зібралася з усіма своїми речами? Хіба це дурне питання? — Тарас ледве стримував роздратування, яке кипіло всередині.
— Куди-куди? Іду від тебе, — викликаюче сказала дружина.
— Чому? — Тарас здивовано підніс біву.
— Набридло. Допоможеш? — Марія кивнула на валізу.
— Що саме набридло? — Тарас підійшов до валізи, натиснув рукою на кришку й різким рухом закрив блискавку.
— Усе набридло. Ти набрид, стояти біля плити набридло. Набридло кожен вечір сидіти вдома й витріщатися в телевізор.
— Так і сказала б. Могли б для різноманітності сходити до театру, — вимовив Тарас перше, що спало на думку.
— Щоб горіти від сорому, коли ти там хроптимеш? Один день міняє інший, а життя минає. — У голосі Марії Тарас почув розпач і незадоволеність.
— Але це від нас не залежить. Ідемо чи стоїмо на місці — життя все одно минає, — філософськи зауважив він.
— Не розумникуй. А я хочу, щоб наприкінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на пательні? Мийку посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Марії зірвався на крик.
— Думаєш, окрім доньки мені йти нікуди? Я йду до того, хто бачить у мені жінку, богиню, королеву. Хто пише для мене вірші… — Марія підвела очі до стелі, її погляд затьмарився.
— А я? — спитав Тарас, раптом усе зрозумівши.
— А ти живи далі, як звик. Тільки готуй, прасуй і пер й собі сам. Ти перестав звертати на мене увагу. Я підстриглася два місяці тому, змінила імідж. Ти помітив? — Марія усміхнулася, опустила валізу на підлогу, витягнула ручку й потягла її до передпокою, залишаючи на світлому килимкові сліди від коліщат.
Поки Марія вдягалася, шелестіла плащем, Тарас не відривав очей від двох прим’ятих смужок на килимі. Йому здавалося, що валіза проїхала йому по серцю, залишивши такі самі сліди.
Лише коли вхідні двері з глухим стуком замкнулися, Тарас здригнувся й відірвав погляд від килима. Тільки тепер він усвВін глибоко зітхнув, зрозумівши, що попереду його чекає нове життя — і воно варте того, щоб його прожити.
