**Щоденник**
— Оленко, ти додому йдеш? — подруга Марійка нетерплячо постукала манікованими нігтями по столу.
— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати за мною, — брехливо відповіла Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра, — Марійка вийшла з кабінету, граціозно похитуючи стегнами.
Співробітники розходилися один за одним. У коридорі лунали поспішні кроки та цокіт підборів. Олена взяла телефон і задумалася. «Напевно, знову пива напився, лежить перед телевізором із животом догори». Вона зітхнула і набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, а потім і голос Богдана:
— Слухаю.
— Бодю, на дворі дощ, а я в замшевих черевиках. Забери мене.
— Оленко, прости, не знав, що ти подзвониш, уже пив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого від тебе й не чекала. А пам’ятаєш, як робив мені пропозицію? Обіцяв на руках носити.
— Оленко, рибко, футбол… — У трубці роздалися крики вболівальників, і Олена розірвала дзвінок.
Минули ті часи, коли чоловік чекав на неї біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щодня їздив за нею. Вона вимкнула комп’ютер, вдяглася і вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. У холлі першого поверху біля стійки охоронця стояв заступник директора Тарас Васильович і говорив по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті він більше нагадував кінозірку, ніж звичайного офісного працівника. Жінки шепотілись, що він неодружений. Олена колись жартома сказала, що, мабуть, хворий, якщо такий красень досі сам.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я, але на обкладинках часто з’являється, — тоді розповіла Марійка, яка знала всі світські чутки.
Богдан у молодості теж був гарним. Щодня підтягувався на турніку по тридцять разів. А потім… потім розлінився, полюбив пиво, відростив живіт. Кожного вечора, повертаючись з роботи, Олена бачила одну й ту саму картину: Богдан лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі стоїть пляшка з пивом.
Вона вже підійшла до дверей, коли ззаду почувся приємний баритон, від якого по шкірі пробігли мурашки.
— Олено Ігорівно, чому так пізно?
— Думала, чоловік забере, але він не зміг, — обернулася вона з посмішкою.
Тарас Васильович поклав телефон у кишеню і підійшов.
— Підвезу вас. — Він відкрив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, не треба, викличу таксі, — заперечила Олена, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, подивилася на калюжі та свої замшеві черевики. Ну що ж, весна — сніг ще не встиг розтанути, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже тут. — Тарас Васильович взяв її під руку і повів до машини.
Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Бажаючих спіймати такого чоловіка було чимало.
Він відкрив перед нею двері позашляховика. Олена легко зістрибнула на високе сидіння, грайливо скрикнула і виправила спідницю на колінах. Тарас Васильович м’яко закрив двері, обійшов машину і сів за кермо.
— Я давно за вами спостерігаю. Ви вмієте бути вимогливою, але не перегинаєте палку. Гадаю, ви могли б очолити відділ маркетингу.
— А як же Ганна Петрівна? — здивувалася Олена.
— Їй вже пора на пенсію. Вона досвідчена, але не встигає за новими програмами.
Олена завмерла. Шкода було Ганну Петрівну, яка колись навчила її всіх тонкощів роботи. Але й відмовитися від пропозиції не хотілося.
— У неї онук скоро одружується, вона хотіла ще заробити, — сказала Олена із легким сумом.
— Це вас не повинно турбувати. Якщо справа лише в грошах, вона отримає добру вихідну допомогу. То як, погоджуєтесь?
Олена відчула його погляд, що вивчав її профіль. На мить вона задумалася, а коли обернулася, він уже дивився вперед.
Раптом вона помітила, що машина ось-ось проїде повз її будинок.
— Поверніть праворуч. Ось мій дім, — сказала вона, перериваючи мовчання. — Зупиніться біля того під’їзду.
Машина зупинилася, але Олена не поспішала виходити. Не могла підібрати слів.
— Може, якось разом пообідаємо? — промовив Тарас Васильович своїм бархатним баритоном.
Серце закалатало від нової пропозиції.
— Може, — грайливо посміхнулася вона і вийшла на мокрий асфальт.
— До завтра, — усміхнувся він.
Голова закрутилася від його усмішки. А позашляховик уже виїжджав з двору, підстрибуючи на вибоїнах, яких у наших дворах завжди вдосталь.
Наступного дня вони разом пішли на обід на очах у всіх колег. Потім додалися вечері… А далі…
Зрозуміло, що було далі. І яка жінка встояла б перед таким чоловіком? Хіба що якщо її чоловік ще не опустився до стану диванної подушки.
Олена не йшла — літала, почуваючи себе бажаною,Але одного разу, коли Богдан знову запросив її на прогулянку до парку, де вони колись зустрічалися, Олена усміхнулася, взявши його за руку, і зрозуміла, що справжнє щастя було поруч увесь цей час.
