**Другий шанс**
На серці у Соломії було важко, як завжди після відвідин цвинтаря. У автобусі разом із нею їхало ще кілька людей. Всі — у своїх думках.
Автобус звернув із окружної дороги у місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки окраїни. Скоро і вони зникнуть, а на їхньому місці виростуть нові квартали з широкими проспектами та багатоповерхівками.
Соломія, піддавшись пориву, вийшла на найближній зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, район, де вона виросла, стане минулим? Вона йшла по вулиці з пошарпаними низькими будиночками й тривожно думала, що не знайде свого дому, де пройшло найщасливіше дитинство.
Вікна в більшості будинків вибиті, двері під’їздів розчинені, немов відкриті роти у німому крику. Мешканців давно виселили у нові квартири. Пусто, лише машини та автобуси минають повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старому другові.
Без людей дім здавався мертвим. Збереглася лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки вже виріс стріловий кран. Ось-ось знесуть і цей дім.
Соломія заплющила очі — і наче побачила матір у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчат, що грали у класики. З відкритих вікон лунало брязкіт посуду, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь хаті гудів телевізор. З вікна тітки Галки долинав її верескливий голос — лаяла чоловіка, що знову напився.
*«Соломійко, обідати!»* — донісся з далекого минулого мамин голос.
Соломія здригнулася й розплющила очі. Ні мами, нікого — лише вікна, що дивилися на неї порожніми проваллями.
Але вона вже не могла зупинитися й згадувала, згадувала…
***
*«Соломійко, обідати!»* — гукала мати у вікно.
І вона бігом піднімалася по стертих сходах на другий поверх, вбігала в хату й ще у передпокої чула: *«Руки мий і за стіл!»* А тато сидів між столом і холодильником, читаючи газету в очікуванні, поки всі сядуть…
Соломія так яскраво згадала те все, що навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, печучи шкіру. Вона провела пальцями під повіками, зітхаючи.
А ось вона з ранцем іде до школи. Не встигла відійти на кілька кроків, як ззади почувся тупіт Юрчиних черевиків.
*«Солю, почекай!»* — крикнув він.
Догнав, пішов поруч.
*«Дай алгебру списати?»*
*«А чого ввечері не зайшов?»* — спитала Соломія.
*«Твоя мати дивиться на мене так, наче боїться, що я щось вкраду».*
*«Не вигадуй»*, — Соломія ледве обернула голову, поглянувши на Юрчин профіль.
Як він змінився за літо! Виріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки визирала тонка шия, на якій збоку билася жилка. Їй здавалося, що вона її бачить. Ні, звісно ж, не бачить. Просто колись помітила — і запам’ятала.
Коли він став таким? Соломія впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрка, що жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно — і вибіг слідом.
Юрко відчув її погляд, теж глянув. Соломія не встигла відвести очі. Від його чайного погляду обіллялося гарячою хвилею, а серце закалатало нерівно.
Батьки обоє працювали на заводі, звідки й отримали квартири. Юрчина мати теж була бухгалтеркою на тому ж заводі, а мати Соломії — медсестрою в лікарні. Завод і досі тут, недалеко, димив товстими трубами.
*«Ти куди вступатимеш?»* — раптом спитала вона.
*«До політеху. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і зміню тут усе»*, — відповів Юрко.
*«Що, серйозно?»* — здивувалася Соломія. *«Ніколи не чула, щоб хтось мріяв бути директором заводу»*.
*«Не віриш? Ось побачиш»*, — впевнено сказав він.
*«З інженером зрозуміло, а навіщо тобі цей завод? Його ось-ось закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий звести»*, — безтурботно зауважила Соломія.
*«Багато ти тямиш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у країні. Містоутворююче підприємство. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці»*, — серйозно промовив Юрко. *«А ти?»*
*«Я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу світ. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік на роздуми»*, — злегка пофартувавши, сказала вона.
У останню неділю вересня їхній клас поїхав на дачу до однокласника святкувати його день народження. Дача — недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шелестіло золото листя, низьке сонце, пробиваючись крізь дерева, засліплювало.
Батьки з дівчатами накривали стіл просто в саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розбрелися ліВони стояли там, серед тихих сосон, обіймаючись, наче нічого й не розділило їх — ні роки, ні помилки, ні жодна столиця світу.
