**Другий шанс**
У грудях Олени було важко, як завжди після відвідин цвинтаря. У автобусі ще кілька людей, усі в своїх думках.
Автобус звернув з об’їзної на місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки околиці. Незабаром і вони зникнуть, а на їхньому місці виростуть нові райони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Олена, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, цей куточок, де вона виросла, стане лише спогадом? Вона йшла по вулиці з пошарпаними двоповерхівками, і в грудях стискалося від думки, що не знайде свого дому, де пройшли найщасливіші роки її життя.
Більшість вікон — вибиті, двері під’їздів розчинені, ніби відкриті роти в німому крику. Мешканців давно розселили у нові квартири. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Олена зраділа йому, як старому другові.
Без людей дім здавався мертвим. Збереглася лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки вже визирає стріла крана. Ось-ось знесуть і цей дім.
Олена заплющила очі — і начебто побачила матір у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчат, що грали у класики. З відкритих вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У когось із квартир гримів телевізор. А з вікна тітки Марії долинав її пронизливий голос — лаяла свого п’яного чоловіка.
**«Оленко, обідати!»** — донісся з далекого минулого мамин голос.
Олена здригнулася і розплющила очі. Ні матері, нікого — лише вікна, що дивилися на неї порожніми проваллями.
Але вона вже не могла зупинитися — і згадувала, згадувала…
***
**«Оленко, обідати!»** — кричить у вікно мати.
І вона біжить по шорстким сходах на другий поверх, вривається в квартиру, а з прихожої чує: **«Мий руки й за стіл!»** А батько сидить між столом і холодильником, читає газету, чекаючи, поки всі сядуть…
Олена так яскраво згадала це, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози. Вона провела пальцями під повіками, зітхаючи.
А от вона з портфелем йде до школи. Не встигла відійти на кілька кроків, як почула за спиною тупіт ніг Юрка.
**— Олен, почекай!** — гукає він, наздоганяє, йде поруч. **— Дай алгебру списати?**
**— А чого вчора не зайшов?** — питає Олена.
**— Твоя мати дивиться на мене так, наче я щось вкраду.**
**— Не вигадуй.** — Олена ледь повернула голову, глянула на Юрка. Як же він змінився за літо! Виріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З комірця сорочки визирала тонка шия, на якій билася жилка. Їй навіть здавалося, що вона її бачить. Ні, звичайно, не бачить. Просто колись помітила — і запам’ятала.
Коли він став таким? Олена впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрка, що жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно — і вибіг слідом.
Юрко відчув її погляд, теж подивився. Олена не встигла відвести очі. Погляд його чайного кольору обпалив, як окріп, а щоки й вуха спалахували соромом. Серце забилося часто й нерівно.
Батьки обоих працювали на заводі, звідки й дістали ці квартири. Мати Юрка була бухгалтеркою, а мати Олени — медсестрою в лікарні. Завод був тут же неподалік, димив товстими трубами.
**— Ти куди вступатимеш?** — раптом запитала Олена.
**— До політеху. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і тут усе зміню.**
**— Що, серйозно?** — Олена здивувалася. **— Ніколи не чула, щоб хтось мріяв бути директором заводу.**
**— Не віриш? Побачиш,** — впевнено сказав Юрко.
**— Інженером — зрозуміло, а навіщо тобі завод? Його ж от-от закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий звести,** — безтурботно кинула Олена.
**— Багато ти тямиш! Його ніколи не закриють. Він один із перших у країні. Градоутворююче підприємство. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці,** — серйозно відповів Юрко. **— А ти?**
**— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачкою, побачу світ. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Не вирішила ще, є цілий рік.**
Останньої неділі вересня класом поїхали до одноклассника на дачу святкувати його день народження. Дача — недалеко від міста, над Дніпром. Під ногами шелестіло золото листя, низьке сонце, пробиваючись крізь дерева, засліплювало.
Дівчата з матерями накривали стіл у саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розійшлися лісом. Там Юрко вперше поцілував Олену.
Який це був рік! Обоє раптом дорослішали, шаленіли від кохання, до виснаження обіймалися й цілувалися. Одного разу мати Олени була у нічній зміні, а на заводі був аврал — баЮрко міцно обійняв її і прошепотів: **”Цього разу я не відпущу тебе нікуди,”** — і Олена, притиснувшись до його грудей, зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого шукала все життя.
