Ось історія про двох подруг…
Та, що з третього поверху, завжди вважала, що вони досі подруги. Хоча насправді— це було скоріше за звичку. Її «подруга» з п’ятого — пишна красуня (або ж так сама про себе думала). З’являлася вона внизу, біля «сірої мишки», як звала ту дівчину, тільки для того, щоб похизуватись чи поскаржитись на життя. Колись вони разом вчилися в школі, потім вступили на економічний в університеті, який «мишка» успішно закінчила й влаштувалася в банк.
А от красуня вигідно вискочила заміж за багатого папочку ще на п’ятому курсі й кинула навчання. Після розлучення їй дісталась купа грошей та скромна щомісячна виплата. Чоловік був готовий відкупитися й більше, але адвокат погано попрацював. Тепер вона була одна, а гроші танули, враховуючи її забаганки… Тому красуня постійно шукала нову «зірку» й спускалася вниз, щоб розповісти мишці про свої «перемоги» та «поразки».
— Усі мужики — козли, — оголошувала вона, розгортаючи черговий жіночий журнал (більше нічого не читала).
І навчала свою подругу:
— Хочеш знайти крутого? Читай такі журнали.
На ній був короткий халатик із глибоким вирізом. Доглянуті руки й нігті підкреслювали контраст із поношеним халатом мишки та її втомленими руками — адже треба було прати, прибирати, готувати, ходити по магазинах. Обидві були неодружені й не мали дітей, але мишка мріяла і про те, і про інше, а красуня хотіла лише одного — щоб нею захоплювалися, давали гроші й нічого не вимагали.
— Усі мужики — козли, — повторювала вона, крутячи в пальцях тонку м’ятну цигарку. — Один лисий, другий малого зросту, третій багатий, але жадібний. Уявляєш?
Додавала з обуренням:
— У нього стара машина, дача за містом, і він хотів, щоб я йому варила!
Вона сміялася:
— Уявляєш мене за плитою? Фу…
А мишка зітхала й думала: *«Мені б і лисого, й малорослого. Я б і готувала, і на дачу їздила б із радістю»*.
— Козли, — підбивала підсумки красуня.
До речі, кожен її візит супроводжував її кіт — брудний, худий, увесь у павутинні.
А в мишки жила кошеня — стерилізоване, як і його кіт, що не заважало тому дихати нерівно при кожній зустрічі. І кошеня відповідало йому взаємністю.
— Що? Знову ця хижачка не догодувала й під диван заганяла? — питала воно худесенького кота.
— Нам, мужикам, — хорохорився кіт, — скаржитися соромно. Ну, не погодувала? Та й на вулицю не виганяє. А під диваном теж непогано. Павутини, звісно, багато, але можна сховатися. І б’є не часто. Тільки якщо в поганому настрої.
— А в неї буває хороший настрій? — допитувалося кошеня.
Кіт важко зітхав і притискався. Кошеня лапкою знімало з нього павутиння й вилизувало мордочку. Він починав муркотіти й так, пригорнувшись, засинав.
— І що твоя кішка знайшла в моєму обірванці? Він же нічого, окрім лайки й тумаків, не розуміє, — зауважувала красуня.
Мишку переймало, і вона підкладала коту шматочки курки. Він, давячись, їв. Їв і плакав. А кошеня, зітхнувши, вилизувало свого нещасного кавалера.
Свою кішку мишка любила. Божочила! І в неї було все, про що тільки може мріяти котяче серце. А от брудний кіт нічого не хотів. Тільки двох речей: поїсти й побачити свою кошеню.
Так вони й зустрічалися декілька разів на тиждень. Мишка готувала обіди, вечері, годувала красуІ ось одного дня, коли Жорж і мишка вже сиділи за столом, а кіт і кошеня грали на килимі, красуня з п’ятого поверху раптом зрозуміла, що справжнє щастя — не в намисті, а в теплі, яке дарують ті, хто дійсно тебе любить.
