Батькова нова дружина
Ганна тримала в руках запрошення на весілля й не могла повірити у свої очі. Золотисті літери на кремовому папері повідомляли про шлюб її батька Миколи Івановича з якоюсь Оленою Вікторівною. Дата стояла через тиждень.
— Через тиждень, — прошепотіла вона, перегортаючи листівку. — Навіть попередити нормально не спромігся.
Задзвонив телефон, перериваючи її думки. На екрані світилося ім’я молодшої сестри Софійки.
— Галю, ти отримала це… запрошення? — голос сестри звучав збентежено.
— Отримала. Ти щось знала?
— Нічогісінько! Взагалі нічого! Я думала, тато просто з кимось зустрічається. А тут на тобі — весілля!
Ганна пройшла до кухні й поставила чайник. За вікном дріб дощик, і на душі було так само сіро й нудно.
— Соню, а ти її хоч раз бачила? Цю Олену?
— Одного разу, випадково. Вони з кафе виходили, а я якраз повз їхала. Молода така, років тридцяти п’яти, не більше. Блондинка фарбована, вся в золоті та хутрі.
Ганна мимоволі скривилася. Батькові шістдесят вісім, різниця виходить більша за тридцять років.
— Може, це через гроші? — припустила Софійка. — Пам’ятаєш, тато казав, що продав дачу? А ще двокімнатна квартира у центрі.
— Не знаю, — зітхнула Ганна. — Треба їхати до нього, розмовляти.
— Поїдемо разом. Я завтра з роботи раніше піду.
Наступного дня сестри зустрілися біля будинку, де жив їхній батько. Микола Іванович нещодавно переїхав у цю квартиру після продажу старої трикімнатки, де вони виросли. Тоді пояснив це бажанням жити ближче до центру, але тепер Ганна підозрювала інші мотиви.
— Дочки мої! — батько зустрів їх з розпростертими обіймами. — Як добре, що приїхали! Познайомлю вас із Оленкою.
Він виглядав помолодшалим і дуже задоволеним. Нова стрижка, модна сорочка, навіть хода стала жвавішою.
— Тату, нам треба поговорити, — серйозно сказала Ганна.
— Звісно, звісно! Оленка якраз готує вечерю. Вона чудово готує, побачите.
Із кухні долинув дзвік посуду й жіночий голос, що наспівував якусь пісню. Батько провів дочок у вітальню й посадив на диван.
— Дорогі мої, я так щасливий, що ви познайомитеся з Оленкою. Вона дивовижна жінка, добра, турботлива. Я й не думав, що у мої роки ще зможу закохатися.
Ганна з Софійкою переглянулися. Слово “закохатися” з вуст шістдесятивосьмирічного батька звучало якось неприродно.
— Тату, — почала Софійка, — а давно ви знайомі?
— Чотири місяці. Познайомилися в поліклініці, у черзі до кардіолога. У Оленки мама в лікарні лежала, і вона дуже переживала. Я її втішав, провожав додому…
— Чотири місяці, і вже весілля? — не втрималася Ганна. — Не занадто швидко?
— У нашому віці не час тягнути, — батько трохи нахмурився. — Ми вже не діти, знаємо, чого хочемо.
У цю мить у вітальню увійшла жінка, і Ганна одразу зрозуміла, що Софійка мала рацію. Олена виглядала максимум на тридцять п’ять, хоч могла бути й молодшою. Висока, струнка, з пишним волоссям медового відтінку та яскравим макіяжем. На ній було облягаюче плаття й купа прикрас.
— Дівчатка, знайомтеся! — батько підскочив з місця. — Це моя Оленка. А це мої дочки — Ганна й Софійка.
— Дуже приємно, — Олена простягнула руку з довгими пофарбованими нігтями. — Микола так багато про вас розповідав!
Голос у неї був мелодійним, але Ганні чомусь одразу не сподобався цей присолоджений тон.
— Вечеря готова, — оголосила Олена. — Проходьте до столу.
На кухні був накритий святковий стіл. Дорога посуда, якої Ганна не пам’ятала в батьковому домі, свічки, квіти. Все виглядало дуже гарно, але якось надумано.
— Оленко, розкажи дівчаткам про себе, — попросив батько, наливаючи вино.
— Та що там розказувати, — засміялася Олена. — Звичайна жінка. Працюю в салоні краси, майстринею з манікюру. Живу сама, дітей нема. Була заміжня, але чоловік виявився… непростим.
— Як це непростим? — уточнила Софійка.
— Пил, підіймав руку. Довелося розлучитися. З тих пір боялася зв’язувати життя з чоловіками. А потім зустріла вашого тата…
Олена подивилася на Миколу Івановича з таким захопленням, що Ганна мимоволі зігнулася.
— А батьки у вас є? — продовжувала розпитувати Софійка.
— Мама є. Тата вже давно нема. Мама хворіє, я за нею доглядаю. Микола мені дуже допомагає, навіть гроші на ліки дає. Такий добрий чоловік!
Батько сяяв від гордощів.
— Тату, — не витримала Ганна, — можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли у коридор. Олена залишилася на кухні, прибираючи посуд.
— Що ти хочеш сказати? — батько одразу став настороженим.
— Тату, ти розумієш, що вона молода? ЇйТільки коли в квартирі повністю розтанули останні сліди батька, Ганна зрозуміла, що справжнє щастя ніколи не купиш за гроші, і справжнє кохання ніхто не зможе відібрати.
