Досі не можу зрозуміти, чому одним везе з одруженням, а іншим – ні.
Мені сьогодні тридцять п’ять. Так, я одружений уже вісім років. Проте, чи щасливий у сімейному житті? Швидше ні, ніж так. Хоча мій шкільний товариш Ігор досі холостякує. Сам варить собі борщі і наодинці з собою зустрічає Новий рік чи святкує Великдень. А в мене все-таки є Анна, яка хоч і не любить готувати і створювати затишок в нашій оселі, але час від часу запарить чаю чи кави і покличе до столу. Хай краще буде чай з магазинною випічкою, ніж стіл з одним горнятком, як у мого товариша
Зрештою, я вже звик, що на мене вдома не чекають особливі ласощі, приготовані руками моєї дружини. Не завжди парує смачний обід – часом обходимося піцою, замовленою у найближчій піцерії. Але їх є з ким спожити. Є кому сказати, коли йду на роботу, бувай. Та й спину є кому почухати чи принести ліки з аптеки, коли раптом нездужається.
Моя дружина хоч і не дуже напружується в роботі, але й мене не підганяє, не лається, що не встиг вчасно, наприклад, винести відро зі сміттям. Мозок ніхто не виносить – і за це спасибі.
А от наш третій товариш просто купається в жіночій турботі. І жінка в нього те, що треба. Красива, зваблива, розумниця, ще й на всі руки господиня. Нема так, щоб у них було не прибрано, чи смачно не пахло з кухні, коли б не зайшов до них у гості.
А її чоловік, себто мій товариш Микола, далеко не зразковий сім’янин. Часом любить добряче хильнути. Окрім цього до робот и не надто беручкий. А ще любить лаятися, коли в нього нема настрою.
Зізнаюся, я щиро заздрю своєму колезі. Мені б таку дружину! При згадці Олюні в мене аж дух запирає. Її погляд мене обпікає, наче окропом. Я боюся навіть собі зізнатися, що в неї закоханий. Так-так! Закоханий! Ще б пак! Олюня граційна, як лань. Очі жагучі – пропікають наскрізь. Рухи – плавні, жіночні. А голос як у пташки – грудний глибокий. Аж за серце бере. Коли усміхається, то з рота заглядає рівний рядочок білесеньких зубів. Так спокусливо.
А от Микола її недооцінює. Часом поводиться з нею грубо. Але таким ще й везе на таких кобіт. Бо вона, його Олюня, пилинки з нього здуває. Називає його своїм соколом. Завжди з ним ніжна і тепла, як віск. Я аж сам топлюся від її ніжності й тепла. Тому й не вчащаю до них в гості, хоч і Микола запрошує. Боюся, що одного разу не стримаюся і про мої почуття дізнається Микола. Тоді, самі розумієте, що на мене чекатиме тоді. Тому таємно від нього облизуюся, згадуючи принадні груди і звабливі губки його Олюні.
