Мабуть, багато хто скаже, що я зробив неправильно, але в той момент я вважав, що по-іншому вчинити просто неможливо.
Після того як я одружився з Олександрою, моє життя пішло шкереберть. Ця жінка просто звела мене з розуму. Та, хоча навколо неї крутилося багато більш перспективних кандидатів, вона зупинила свій вибір на мені та я був цьому дуже радий. Ми недовго зустрічалися, я покликав кохану заміж боячись, що хтось може у мене її забрати.
Неодноразово я казав їй, що був би щасливий виховувати нашу спільну дитину, проте пройшло пів року, а Олександра все не вагітніла. Одного разу я знайшов в сміттєвому баці коробку з протизаплідних таблеток та став вимагати пояснень. Вона сказала, що нам ще не час ставати батьками, бо у нас немає достатньо просторого житла. Я зрозумів, що мені потрібно більше працювати та згодом нам вдалося взяти в іпотеку двокімнатну квартиру.
Мою однокімнатну ми продали та переїхали в нове житло. Тепер уже можна було подумати про дітей. Та знову у нас нічого не вийшло, я запитав Олександри чи користується вона протизаплідними таблетками, кохана відповіла що ні. Ми пішли в лікарню на обстеження та з’ясувалося, що ми не можемо зачати дитину через нашу несумісність. Я сказав дружині, що це не страшно, адже я її кохаю. Навіть якщо у нас не буде дітей, то ми все одно будемо щасливі разом.
Та через пів року Олександра завагітніла. Дружина одразу зізналася, що дитина не моя. Вона була готова до того, що я з нею розлучуся, але я вирішив, що виховаю цю дитину як рідну. Надіявся, що дружина отримала цінний урок на все життя та більше не зрадить мене. Олександра слізно просила у мене пробачення, казала, що це була хвилинна слабкість та у неї з тим чоловіком нічого немає. Він зник та вона не хоче його бачити.
Після народження донечки я забув про те, що вона не моя рідна донька. Цю дитину важко було не полюбити, адже вона була дуже схожа на мою кохану дружину. Але Олександра не відчувала до неї теплих почуттів та вся турбота про дитину лягла на мої плечі.
Я ходив на роботу, а коли повертався, то повністю присвячував себе Поліні. Вона відповідала мені взаємністю та я цьому дуже радів. Олександра зітхала з полегшенням коли я переступав поріг нашого дому повертаючись з роботи, але особливої вдячності за те, що я для них роблю, я не відчував.
Якось Поліна захворіла та потрапила до інфекційної лікарні. Мабуть, дитина чимось отруїлася. Олександра сказала, що вона не любить лікарень та їжі, яку там подають, та сказала, щоб я їхав з дитиною до лікарні. Я знав, що так буде та попросив тимчасово перевести мене на дистанційну роботу.
В лікарні нами опікувалася одна медсестра, вона здалася мені знайомою. Коли ми поспілкувалися, то з’ясувалося, що ми з Оксаною ходили в одну і ту ж школу. Жінка на декілька років від мене молодша. Оксана дуже добре ставилася до Поліни та донечка тягнулася до неї наче до рідної мами.
Коли нас виписували, Оксана сказала, що хоче провідати Поліну, ми обмінялися телефонами та ми поїхали додому.
Після повернення додому я побачив, що Олександри вдома немає, речі її теж зникли. Я зателефонував до дружини та вона сказала, що більше додому не повернеться, у неї тепер новий коханий. Ми залишилися одні.
Через декілька днів я зателефонував до Оксани та ми побачилися. Між нами проскочила іскра та ми почали зустрічатися. Зараз ми уже чотири роки разом та чекаємо на дитину.
