Живу я у двокімнатній квартирі з двома синами. Дружина покинула мене з дітьми коли зустріла іншого багатого чоловіка. Як виявилось потім, чоловікові її діти не потрібні. Тому Богдан і Андрійко залишились зі мною. Я був тільки радий, що діти зі мною, зрозумів, що моє життя – це мої сини.
Для того, щоб забезпечити їх необхідним, я пішов працювати на дві роботи. Зранку відводив синів в дитячий садок, а ввечері їх забирала моя мама, щоб я міг спокійно працювати на іншій роботі. Додому приходив пізно ввечері, і так кожен день. Потім школа, час проминув швидко. Після закінчення обидва сини вступили в інститут. Я гордився своїми хлопчиками, що вони в мене добре виховані. Ми й надалі жили всі разом, через те, що після закінчення інституту працювали в нашому місці.
Якось прийшовши додому, на порозі мене зустрів Богдан, і з чарівною усмішкою повідомив, що він привів до нас свою дівчину, познайомитись. Я був дуже радий за нього. Ми сіли до столу вечеряти, познайомились. Оленка, так звали дівчину Богдана, мені сподобалася. Але тут же Богдан мовив, що вони житимуть у нас, тому що його дівчина з іншого місця, а наймати квартиру дуже дорого.
Я погодився, вирішивши, що вони будуть працювати, і потім знайдуть собі житло. Довелось нам з Андрієм ділити одну кімнату на двох, оскільки в моїй більшій кімнаті поселились молоде подружжя. А незабаром сповістили радісну звістку, у них буде малюк. Звичайно за весь цей час, що ми жили в чотирьох, не один раз виникали конфлікти. Олена відмовлялася готувати їжу на всіх, також відмовлялася прибирати всю квартиру, але харчі купував тільки я. Дійшло до того, що додому не хотілось вертатись. Сварки майже щодня. А коли народився їх синок, мій онук, взагалі всі домашні справи скинули на мене. Останньою крапкою для мене було, коли Андрій привів свою дівчину знайомитись, і сказав що також житимуть у нашій квартирі. На моє запитання: « Де буду жити я» відповіли, на кухні, а літом поїдеш на дачу.
Ні один із них не подумав, як тяжко мені доводилось їх забезпечувати. Замість поваги до свого тата, вони викидають мене з квартири. Далі терпіти я не міг, тому поставив їм ультиматум. Щоб протягом місяця знайшли собі житло, і з’їхали з квартири обидва. Їхньому обуренню не було меж. Погрожували, що ходити не будуть, і не покажуть онуків, і надалі залишусь один. Але мені так хотілось спокою, що на їхні погрози мені було байдуже. Можливо, я вчинив не правильно, але по іншому я б не зміг.
