Коли я дізнався, що стану батьком був невимовно щасливим. Я не пропустив жодного УЗД, завжди ходив з дружиною на прийом до лікаря та навіть наважився на партнерські пологи. Яке ж це щастя вперше взяти на руки частинку себе. Дитятко, яке дивиться на тебе маленькими синіми очима й хапає своїми рученятами. Хоч я чоловік кремінь, але в той момент не витримав й заплакав. «У мене є син». Хотілося прокричати цю новину у повний голос.
На жаль, радість народження дитини була затьмарена невтішними новинами – важка хвороба з’явилася на світ разом із малюком. Мирослав, так ми назвали синочка, потребував дорогої операції. Потрібно було ставати в чергу на донорство та чекати справжнього чуда. Та замість дива на мене чекало чергове розчарування. Дружина покинула нас, як тільки почула про невтішний діагноз. Написала записку, мовляв, пробач, але я так жити не зможу. Не хочу бачити, як нашого сина не стане. Вона здалася без боротьби. Я не можу її звинувачувати, навпаки вдячний за дитину.
У горі я не був сам на сам. Мені сильно допомагали лікарі та медичний персонал. З часом помітив, що біля Мирослава частенько чергує одна й та ж медична сестра. Хлопчик звик до неї та зустрічав з посмішкою на обличчі. Мені також було приємно спілкуватися з Любою. Я розповів жінці про наше нещастя й зізнався, що вже не знаю, де брати гроші на лікування сина. Продав уже все що можна було. Тоді Люба запропонувала свою допомогу.
Медична сестра зв’язалася з волонтерами, яку організували збір коштів для Мирославка. Згодом до нас приїхало телебачення й відзняли сюжет про нашу трагедію. Люди почали допомагати. Я безмірно вдячний кожному, хто виявив до нас милість та допоміг. Нарешті Мирослав переніс потрібну операцію. На сина чекала тривала реабілітація та найголовніше – він житиме.
Весь цей час Люба допомагала та підтримувала мене. Практично не відходила від Мирослава й практично жила з нами в палаті. Я бачив, що жінка до мене не байдужа, але не міг відповісти взаємністю. Попри це вирішив, що не можу просто «викинути» її з нашого життя, тому запропонував одружитися.
Перший час ми лише притиралися та придивлялися один до одного. З часом відносини стали міцнішати. Хоч Любу я і не кохав, але це не завадило нам жити в злагоді та мирі. Ми ніколи не сварилися. Завжди про все радилися та спільно приймали важливі рішення. Люба стала прекрасною мамою для Мирослава й чудовою дружиною для мене. В нашому домі був порядок й затишок. Дружина дбала про домашній добробут та частенько балувала нас смачними стравами.
З часом у нашій родині відбулося поповнення. Люба народила мені прекрасну та здорову донечку. Я щасливий, що маю сім’ю й свого часу зумів пережити усі біди. Разом ми уже вісім років. За весь цей час я жодного разу не пошкодував, що Люба стала моєю дружиною. Виходить, що кохання далеко не головне. Важливо жити в повазі, підтримувати один одного, бути щирими та впевненими у своєму партнері.
