— Не, Сергій, а що вона робитиме? Дружина в мене дерев’яна, їй до барабану все. Не хвилюйся, покупця на її квартиру я вже знайшов.
Я застигла в коридорі з пакетами в обох руках. Ключі ще звисали в замку — навіть двері за собою закритися не встигла. У пакетах лежали картопля, цибуля, курячі стегна, гречка по акції і три йогурти для Кості — йому тільки білі, без цукру. Я вже ментально підраховувала, чи встигну розморозити м’ясо, чи знову кину його на сковороду куском льоду, і вийде не смажене, а парове.
Вадим стояв спиною до входу, притискаючи телефон до вуха, і розмішував щось у чашці — свій розчиний каву з трьома ложками цукру. Посуду за собою він ніколи не мив.
— Вона ж нічого не зрозуміє, — продовжував він, хлюпаючи з чашки. — Скажу — документи на переоформлення, підпишеш. Вона ж мені вірить. Дерев’яна. Без емоцій, без характеру. Домогосподарка безкоштовна.
Він засміявся. Я впізнала цей сміх — так він сміявся з друзями в гаражі, коли я мила посуд після їхніх посиденьок. Так же сміявся, коли Костя в дитинстві падав з велосипеда, а я бігла з зеленою крапелькою, а Вадим стояв і казав: «Ну що, як курка, нехай сам підніметься».
У вухах зашуміло, ніби перед стрибком тиску. Пальці вхопили ручки пакетів, целофан вколихнувся в долоні до білих смуг. Я повільно поклала покупки на підлогу, дістаючи телефон. Увімкнула диктофон.
З кухні долинало бормотання — Вадим уже обговорював з Сергієм вудильні гачки і завтрашню поїздку на озеро. Він завжди так: спочатку плює отруту, а потім переходить до дурниці, ніби нічого не сталося. Ніби я справді дерев’яна.
Я піднесла телефон до щілини відчиненої двері і стояла, доки він не попрощався з Сергієм і не пообіцяв «завершити справу наступного тижня».
Потім Вадим поклав трубку, підскочив і підскочив тапками до холодильника. Я вимкнула запис, сховала телефон у кишеню, підхопила пакети і безшумно проскользнула мимо кухні в кімнату. Закрила двері. Прижмала спиною до косяка.
Під ложечкою тиснув холодний вогонь — захотілося то крикнути, то завитися, ніби собака. Двадцять чотири роки шлюбу. Костя, школа, університет, його кредити, які я сплачувала зі своїх відпускних. Його мати, яку я возила до лікарні тричі на тиждень до самої її смерті. Його шкарпетки, котлети, вічне «Люб, де моя синя сорочка?». І ось тепер я дерев’яна. А покупець вже є.
Я сіла на ліжко, уставилась на свої руки. На них вмонтувалась гречана пилюка. Поглянула на обручку — тонку, стирану. Він подарував її, коли ми ще жили в гуртожитку і їли макарони з кетчупом. Хотілося розірвати і кинути у вікно. Але не стала. Глибоко вдохнула, як вчила мама: «Любаша, якщо образили, спочатку порахуй до десяти, а потім вирішуй, що робити».
Порахувала до двадцяти. Потім підстала, умилася крижаною водою і діставала зі шухляди стару записну книжку. Знайшла телефон МФЦ — записувала, коли оформляла мамі інвалідність.
У трубці довго грала музика. Жіночий голос пояснив, що заборону на реєстраційні дії можна накласти через портал, та краще приїхати особисто. Я сказала, що приїду. Прямо зараз.
Був вже близько трьох. Вадим гудіти в кухні — мабуть, смажив яйця. Я вийшла в коридор, наділа пальто.
— Куди йдеш? — спитав він, не обертаючись. Сковорода шкварчала.
— За хлібом. До вечері крихти не буде.
— А, ну так, і сигарети принеси.
Я вийшла. У ліфті мене колотило. Не від страху — а від усвідомлення, що я роблю. Двадцять чотири роки я нічого не робила без його схвалення. Навіть колір шпалер вибирали разом, а він потім казав: «Бежевий — нудота, треба був зелений». І я мовчала.
У МФЦ було порожньо. Дівчина в віконці довго дивилася на документи.
— Ви точно хочете накласти заборону? Без вашого особистого присутності ніхто, навіть за довіреністю, не зможе продати, подарувати чи обміняти квартиру.
— Точно.
Вона постуковала по клавішам. Через п’ятнадцять хвилин я вийшла на вулицю з папірцем. Засунула його у внутрішню кишеню пальта, куди лежав телефон із записом.
Домой повернулася з батоном і пачкою його улюблених сигарет. Вадим лежав на дивані, дивився бойовик. Я пройшла до кухні, включила чайник. На сковорідці — пригорілі залишки яєць. Помила. За звичкою.
Близько сьомої в двері постукали. Вадим підскочив, надягнув футболку.
— Оце до мене. Люб, постав чайник, людина хороша прийде.
Я кивнула.
У коридор увійшов чоловік лет пятидесяти, у дорогому пальті, з портфелем. Вадим занепокоївся, широко посміхнувся.
— Знайомтеся. Олег Борисович, ріелтор. Щодо квартири питання вирішуємо.
Я вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Подивилася на Вадима — на його самозадоволене обличчя.
— Вадиме, пам’ятаєш, ти сьогодні вдень розмовляв з Сергієм?
Він замовк. Усмішка сповзла, як погано приклеєні шпалери.
— Що? Ну… був випадок, а що?
— Ти назвав мене дерев’яною дружиною. І сказав, що знайшов покупця на мою квартиру. І що я нічого не дізнаюся.
Затих пауза. Ріелтор переступив з ноги на ногу. Вадим спершу поблідив, потім щоки розмальовувалися нерівними плямами.
— Що ти несеш, Люб? — почав він, та я підняла руку.
— Не треба. Я все чула. Ось.
Я дістає телефон і вмикаю запис. Його голос заповнив кімнату: «Дружина моя дерев’яна… покупця на її квартиру я вже знайшов… вона мені вірить… домогосподарка безкоштовна…»
Ріелтор відійшов до дверей.
— Вадиме, ви не казали, що є нюанси.
Вадим дивився на мене, ніби на чужого.
— Ти записувала? Стежила за мною? — шарудів він.
— Я стояла в дверях з пакетами продуктів, які купила на свою зарплату, щоб ти, Костя і його дівчина їли вечерю. А ти в цей час торгував моїм будинком. Моєю, Вадиме. Не нашим. Мамин.
Він крокнув до мене, та я продовжила спокійно:
— І ще. Сьогодні я була в МФЦ і поставила заборону на будь‑які дії з квартирою без мого особистого присутності. Тож твій покупець, — я кивнула на ріелтора, — може шукати інший варіант. Цей більше не продається.
Ріелтор відступив.
— Я, мабуть, підеш. Вадиме, домовимось. Вибачте.
Він вискочив за двері.
Залишилися вдвоє. Вадим стояв посеред кімнати і хапав ротом повітря, як риба на березі.
— Що ти наробила? Ти все зруйнувала! У нас ж були плани!
— У тебе були плани. А у мене була віра. І ти сьогодні її спопелив. Назвав мене дерев’яною. Ось так, дерево, Вадиме, горить. А я згоріла.
Він сів на диван, обхопив голову руками.
— Люб, пробач. Ну, все розвалилося. Я не хотів. Це Сергій мене підштовхнув…
— Сергій, — посміхнулася я. — Звісно. Завжди хтось інший винен. Не ти, який двадцять чотири роки жив за мій рахунок, пив мій чай, спав у моїх постільних білях і вважав мене предметом інтер’єру.
Я зняла каблучку. Поклала її на журнальний столик.
— Завтра подаю на розлучення. Квартира залишиться за мною — це мамине насліддя, ти прав не маєш. Речі збереш протягом тижня. Костя я сама поясню, він вже дорослий.
— Любо…
— Не треба. Ти не уявляєш, як мені зараз легко. Вперше за довгі роки я не думаю, що треба готувати вечерю. Я думаю, що у мене є дім. І є я сама.
Я пішла в спальню, закрила двері. Телефон пискнув — повідомлення від подруги: «Ну що, як день пройшов?»
Відповіла: «Чудово. Я перестала бути дерев’яною».
Вранці прокинулась о сьомій. Замість того, щоб бігти ставити чайник для Вадима, простяглася, накинула халат і пішла варити каву. Для себе. Мелений, з корицею. Вадим пив лише розчинну. А я завжди любила зернову.
Він вийшов з кімнати з м’яким обличчям, подивився на турку в моїй руці.
— А мені?
— А тобі, Вадиме, пора шукати нову домогосподарку. Дерев’яні іноді оживають.
Я зробила ковток. Кава була обпікально гарячою. Руки все ще тряслися, і чашка вдарилася об зуби. Але це була найсмачніша кава в моєму житті, бо я варила її тільки для себе.
У двері постукали. Я поставила чашку, пішла відкривати. На порозі стояв Олег Борисович, ріелтор. Без портфеля, у тому ж дорогому пальті, але вигляд розгублений.
— Вибачте, що рано. Я, власне, ось чого. Ваш чоловік вчора згадав, що квартира ваша, а я не знав… Взагалі, я хотів би запропонувати вам свої послуги. Як власниці. Якщо раптом вирішите щось змінювати, продавати чи купувати — я допоможу. Чесно. Без нюансів.
Я була приголомшена. Стояла і дивилася на нього. З кухні виглянув Вадим з перекошеним обличчям.
— Що ти тут робиш? — вирвало він.
— Працюю, — спокійно відповів Олег Борисович. — У мене тепер новий клієнт.
Він простяг візитку. Я взяла, обернула в руках. Потім подивилася на Вадима, на його безпомічну лють, на ріелтора з професійною усмішкою.
— Знаєте, Олеже Борисовичу, я подумаю. Але не сьогодні. Сьогодні у мене плани — я куплю кота. І, можливо, нову сковорідку.
Ріелтор кивнув, попрощався і пішов. Вадим щось бурмотив і зник у кімнаті. А я закрила двері, притиснула спину до неї і засміялася. Тихо, майже неслышно. Вперше за довгі роки я сміялася вранці у власному під’їзді.
Каву допила вже з усмішкою. Думала про те, що кішку назвеш Мартою. На честь тієї, що жила в нас у дитинстві, доки тато не віддав її сусідам — «шерсть по всій квартирі». Тепер буде моя Марта. І ніхто не скаже, що шерсть — це проблема.
