Сусідка за стінкою з самого ранку завелася. Бачте, їй не сподобалося, що чоловік сніданок приготував й залишив після себе на кухні бардак. Бідолашний дід Степан, старався ж, а навіть вдячності не заслужив. Сваритися з бабою Ніною марна справа, вона на цьому ділі собаку з’їла. Сон пропав, а залишатися у квартирі та ще й вихідний день не хотілося. Піднявся з ліжка, вмився, взяв ключі від машини й вийшов у двір.
Дід Степан сидів на лавці й курив. Про щось його стареча голова думала, адже він не одразу помітив мене поряд.
-Уже нажили з нашою бабою Ніною? – запитав я у діда, показуючи на невелику торбу з речами.
-Та хіба з нею можна жити? – почав скаржитися старий. – Що не зроблю, все не так. Не там стою, не те беру, не правильно дихаю. Воно й не дивно, що вона так і не була одружена. Який нормальний чоловік таке витримає – з пересердя дід викинув недопалок у клумбу тієї ж баби Ніни, піднявся й схопив торбу.
-Куди будете шлях тримати? Може вас підкинути – вирішив побути ввічливим й допомогти сусідові наостанок.
-Ти знаєш, а можеш і підкинути. У мене ні копійки на автобус немає, а ноги не донесуть. Старість не радість.
Ми саме сідали до машини, коли у двір вибігла баба Ніна сипати прокльони на невдячного діда Степана. Старий скрутив жінці добрячу дулю й посміхнувся з усією щирістю на яку був спроможний.
-Аж від душі відлягло – поділився зі мною своїми емоціями й повідомив куди треба їхати перед тим, як замовкнути.
Селище, куди направлявся дід Степан, знаходилося неподалік нашого міста. Я там ніколи не був, але колись мимо вух ця назва поскочувала. «Щасливе» так воно звалося, мабуть, усі його мешканці повинні бути такими ж.
-А у вас там хтось є? – вирішив розпочати розмову, бо ця тиша в салоні тримала в напрузі.
-Є, стара клуня, якщо ще не завалилася. Там батьківщина моїх батьків. Вісім років не навідувався, то й не знаю, чи застану будинок, чи тільки руїни.
-А діти чи інша рідня, невже ви зовсім самотні?
-Ой, хлопче, доживеш до мого, то зрозумієш, що навіть маючи рідню й дітей, на старості років ти стаєш нікому не потрібний. Зайвий вантаж про які всі мріють позбутися.
-А що ж ви за свій вік так і не купили собі власного куточка? – дід Степан здавався роботящим, он у нього такі натруджені руки й голова на місці, тож якось не складалася картинка у моїй голові.
–Все в мене було – і будинок, власними руками збудував, і квартира, коли з дружиною розжилися, купили. Двоє синів, уже й онуки дорослі. Тільки долі не було, то тепер на старості років шукаю собі прихисток.
Квартиру старшому віддали, менший за кордоном живе. Дружина захворіла, рак. Вона рано здалася, а я ні. Воював із проклятущою хворобою за неї. Будинок під кредит заставив, на лікування все пішло. Пропала моя дружина, а з нею і будинок та все, що вдалося нажити. Он попросився до колишньої однокласниці, Ніни, але ти й сам знаєш, яка вона.
-Мені шкода, але можна було звернутися по допомогу до сина, що тут біля вас.
-У Миколи двійко дітей, куди ще мені у їхню двокімнатну квартиру. Якби невістка почула, то посиніла від злості – дід хихикнув. – Казав я сину, що він таку змію вибрав, яких ще пошукати, але серцю не накажеш.
За розмовою ми швидко дісталися потрібного місця. Дід Степан зрадів, що будинок залишився на місці, звісно, не в найкращому стані. Сказав, що все до ладу доведе й там свою смерть прийматиме. Запрошував влітку приїздити до нього в гості порибалити. Я обіцяв, що приїду.
Зле мені після історії діда Степана. Таке життя у чоловіка, весь вік потрудився, а така жахлива старість.
