З Наталею ми прожили у шлюбі цілих 10 років. Працювали разом у лабораторії, тому й день зазвичай проводили удвох. Коли вона повідомила, що вагітна, я був на вершині блаженства — так мріяв про дитинку, що й передати не можу!
А от моя дружина була справжньою кар’єристкою. Вона не мріяла про пелюшки та нічні колиски — їй кортіло керівну посаду та солідні суми на рахунку. Але через токсикоз та постійну млявість вона мусила відійти від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла: дитина поховає її амбіції.
Наша донечка народилася вчасно. І одразу ж на Наталку навалилася післяпологова депресія. Вона відчувала до дитини аж ніяк не материнську любов, а швидше — роздратування. Хотіла залишити її у пологовому та забути, як страшний сон. Кричала на все відділення, що через доньку втратила цілий рік життя й тепер усі її обійшли.
А далі — як завждИ, ліпше не стало. Коли мене підвищили, дружина просто вибухнула. Вона навіть не підходила до дитини, годував малу переважно я. Запросив психолога — усвідомлював, що таке лихо самотужки не подолає. Заспокійливі трохи допомагали, але ненадовго. Наталка звинувачувала мене, що я “проживаю її молодість”, а сам за її рахунок лізу вгору по кар’єрних сходах. І, звісно, “ця посада мала бути її, а не його”.
Коли мене відрядили до Германії відкривати філіал, запропонував поїхати разом. Відмовилася. Подала на розлучення й пішла. Тож я вирушив за кордон із донечкою, а трохи згодом до нас приєдналася ще й моя мама — треба ж було комись доглядати за малечею. Наталка повернулася на колишню роботу й досі намагається довести усім, що посада начальника належить саме їй.
Так, вона розумна й наполеглива. Але сім’я — явно не її стихія. Колись вона зрозуміє, що щастя — не в посадах. Але ж, на жаль, буде вже запізно.
