Знаєте, я якось ніколи не задумувався про те ,що хочу дітей. Точніше я зовсім і не хотів їх ніколи мати.
Коли ми познайомилися з Христиною, то я їй одразу ж сказав, що швидше за все дітей у нас не буде. Точно я не був впевнений, адже аналізів ніяких не здавав.
Справа в тому, що у дитинстві, точніше у років тринадцять я хворів “свинкою”. Саме тому і був переконаний, що я безплідний. В народі завжди так кажуть, що у хлопчиків після перенесення такої хвороби дітей не буде.
По правді кажучи, я не дуже цим і переймався. Христині теж було всеодно, вона мене дуже любила.
Через три роки після одруження ми були шоковані – дружина завагітніла. А через деякий час народила сина. Тільки я не знаю, чи це моя дитина. Христина запевняє мене, що ніколи мені не зраджувала і син мій.
Так, я вірю в дива, але ж не настільки. Думаю, що варто піти до лікарів і здати аналізи.
Спочатку я вважав, що народила дружина дитину – то й добре. Буде у нас повноцінна родина. Все як має бути. Та й осуду інших людей ми б не зазнали.
Моя мама постійно мені говорила, що син не мій і він на мене не схожий. Та що може бути схожим, коли Назару лише три місяці. Він тільки їсть і спить.
З часом, після таких маминих слів – ці сумніви почали роздирати мене з середини. А що, якщо це і справді не моя дитина і дружина мене обманула, збрехала. Але і Христину я люблю і не хочу її втрачати.
Сотні думок в голові і жодного правильного рішення. А як б вчинили ви?
