Ми ще задовго до появи наших малюків на світ знали, що їх буде троє. Це показало УЗД. Хоча, Марина довго відкладала ультразвукове обстеження, бо хотіла все залишити в таємниці. Але все ж, цікавість перемогла і на одному з візитів до лікаря ми запитали у нього буквально все, що на той час було відомо.
Ми обоє морально до цього готувалися. Знали, що буде важко, що треба буде дечим пожертвувати, чогось навчитися. Бо все ж троє дітей відразу, це не жарти.
Але ми не думали, що це настільки складно! Коли з’явилися на світ наші дітки, усі нас вітали, називали найщасливішими батьками у світі, адже у нас такий скарб народився. Але потім ейфорія пройшла, привітання закінчилися й натомість почалися тяжкі батьківські будні, недоспані ночі, хвороби й капризи наших трійнят. Марина не справлялася. Я — теж.
Я мав і їй трохи допомагати, але й з роботи відпроситися не міг, бо треба було багато грошей. Нам обом було тяжко. Ми вже й забули про наше колишнє спокійне й безтурботне життя. Виживали, як могли. Дякую нашим батькам, які попри свою зайнятість, погоджувалися нас виручити й посидіти з дітьми.
Але здавалося, що стає не легше, а тільки тяжче. І Марина це теж відчула. Бо одного дня вона зібралася ніби за покупками, дітей лишила на мою маму. А в результаті — зникла. Вже ввечері батьки здійняли галас, ми звернулися в поліцію, залучили до її пошуку друзів. Адже ніхто не знав куди саме й з ким вона пішла, а на телефонні дзвінки вона не відповідала.
Лише, коли пройшло кілька днів, Марина вийшла на зв’язок і сказала, що більше так не може. Що вона ніби у кошмарі, який не закінчується. Що їй тяжко й страшно, що далі буде ще гірше. Сказала, що вона не щаслива.
Дітей мені допомагали ставити на ноги батьки. Причому, і мої, і Марини. Вони не могли змиритися й пробачити того, що зробила їх донька. Я працював на роботі, бабусі й дідусі бавили внуків. Без їхньої допомоги я б нічого не зміг зробити. Теща так взагалі майже переїхала до мене жити. Щоправда, про Марину при мені не згадувала. Вона знала, що мені кожна згадка про неї дуже болісна. Я не до кінця усвідомлював, що сталося. І був дуже ображений на Марину.
Коли трохи вийшов на рівну дорогу, коли виліз з боргів, з’явилася можливість більше часу з дітьми проводити, брати активну участь в їхньому розвитку, бачити, як промовляють перші слова, як малюють мені перший малюнок, як бавляться у куточку й взаємодіють одне з одним, як вони ростуть з кожним днем у тебе на очах. І знаєте, це прекрасно. Ці емоції не зрівняються ні з чим на світі.
Марина нещодавно об’явилася, приїхала провідати хворого батька. Попри це хотіла побачити дітей. Я дозволив. Бо хотів, щоб вона побачила, що зробила помилку, коли лишила нас. Що вона багато втратила. Що у нас неймовірні діти, що ми могли б бути чудовою сім’єю. Якби лиш трошки більше терпіння. Тим більше ми ж не були самі. У нас були ще відносно молоді батьки, які ніколи не відмовляли нам у допомозі.
Але Марина свій вибір зробила…
