Кажуть, якщо подружня пара пережила ремонт, то їм вже нічого не страшно. А я вам скажу, що є речі страшніші за ремонт. До прикладу, збір урожаю картоплі. Мені 38 років. Я дорослий самодостатній чоловік, який заробляє понад 40 тисяч гривень на місяць. Тобто цілком спроможний купити для своєї родини дві сітки картоплі, але ж ні. Коли телефонує мама й просить приїхати допомогти відмовити я не можу.
Дружина також із села, тож доводиться допомагати і її батькам. Перші труднощі починаються ще на початку, коли ми намагаємося встановити графік своєї допомоги, а потім доводиться підлаштовувати цей графік під плани батьків.
Доволі часто ми встигаємо посваритися саме на цьому етапі та через крики та образи все ж вдається домовитися.
У мене є старша сестра. Ліда зі своїм чоловіком та дітьми також не залишаються осторонь та приїздять допомагати. Не хочу сказати нічого поганого, але сестра переслідує й власні корисливі мотиви. Зять заробляє не багато, вона на разі перебуває в декреті, тож половину врожаю батьки віддають Ліді. Я не проти, мені нічого не потрібно й допомагаю на добровільних засадах.
Так от у п’ятницю вечері ми з Анею приїхали до моїх. Оскільки вже було пізно, то вирішили нікого не будити. Відкрили двері запасним ключем, самі собі постелили у вітальні та лягли спати. Вранці, поки ще всі спали пішли на город. Просто у моєї матері є звичка затриматися до останнього, щоб потім виходити на город у саму спеку. Я цього страх не люблю, тому й зробили інакше.
До обіду ми викопали добру половину картоплі. Та сонце пекло так безбожно, що вже не було сили, тож ми втекли до хати. Тільки тоді й привіталися з усіма й саме потрапили на пізній сніданок.
Після мама почала збиратися на город. Сестра, чоловік та батько уже вийшли на двір.
-А ви що чекаєте особливого запрошення? – звернулася до нас мама.
-А ми свою частку уже викопали – спокійно пояснив я. – Вдосвіта, поки всі спали, тож тепер чесно й добросовісно відпочиватимемо.
Мама нічого не сказала, пішла, голосно гримнувши дверима. Здається, вона образилася. Відпочинок нам тільки снився. Поки родина копала картоплю, ми з Анею позбирали фрукти у саду, перемили посуд після сніданку та приготували обід. Моя дружина запікає просто божественну картоплю по-селянськи.
Повернулися всі через годинки зо дві. Похмурі, набурмосені, але від обіду не відмовилися. Їли всі мовчки, ніхто навіть не переглядався. Сестра та її чоловік одразу пішли до своєї кімнати. Батько попередив, що хоче сходити на риболовлю ну а мама заявила, що у неї є ще робота й ми з Анею повинні їй допомогти, бо й так ледарювали пів дня.
Аня поглянула на мене, я на неї й стало так образливо. Непогане таке ледарство. Зціпивши зуби ми таки допомогли матері зробити все, що вона просила, а потім зібралися й поїхали додому. На диво, ніхто навіть не поцікавився, чому ми їдемо й чи не краще переночувати, бо дорога не близька.
Мало того, мама навіть не запропонувала нам тієї клятої картоплі чи фруктів, які ми позбирали. Сказала лише: «Ваше діло!» й пішла до хати.
Висновки для себе я зробив. Дружині дорогою додому повідомив, що ця акція «Викопай картоплю задарма!» закінчилася. Наступного року нехай дуються скільки хочуть, але ми не приїдемо допомагати ні саджати, ні викопувати. Який «привіт» таке і «до побачення». Бачу, що Аня не засмутилася, але, мабуть, їй незручно, бо ми ще планували їхати на наступних вихідних до її батьків на поміч. Свого слова я дотримаю, тещі й тестеві допоможу. Може хоч від тих почую звичайне людське «спасибі». А ви вже викопали картоплю?
