Все моє життя пройшло так, як того хотілось комусь, а не мені. Це я зрозумів трохи пізно, коли вже занадто багато часу пройшло. Мені зараз п’ятдесят два роки і я розумію, що мій час витратили.
Все своє життя з мене щось вимагали, бо я «повинен»: в школі повинен старанно та гарно вчитися, бо ж треба батьків радувати, щоб могли гордитися мною. А після школи мав обов’язково грати та гуляти з меншим братом, бо ж він молодший і хоче бути зі мною. Потім в університет я потрапив не той, який хотів, а туди, куди скаже батько, бо йому потрібен був хороший спадкоємець сімейної справи.
Ба більше, дружину мені обрала мати, бо ж «хороша дівчинка, з чудової сім’ї». Я «повинен» був одружитися, бо ж всі так роблять. Моєї думки про це не запитали. Ви ж скажете, що я чоловік і мав відстояти свою точку зору, але я ріс в тих умовах, коли мою точку зору категорично не приймали. Я знав, що вона всіх розчарує та старався вгодити всім.
Зараз я розлучений з дружиною, з якою ми народили двох чудових дітей, які й самі вже створили свої сім’ї. Наш шлюб був жахливим, адже кохання там щирого так і не з’явилось. Радше почуття обов’язку змушувало бути з жінкою, яку я не кохав. Вона не погана людина, але жити з нелюбою, це занадто важко…
Озираючись назад я розумію – стільки всього я зробив не за своїм бажанням. А в мене ж лише одне життя. Не два, не три, не дев’ять. Одне. Тому з моменту цього усвідомлення я став жити лише для себе. Не відмовляв собі ні в чому. Перестав дивитись на ціни. Спробував все те, що так давно хотів.
І саме тоді, коли я став більше думати про себе – люди потягнулися до мене. Діти стали більше цікавитись мною, молодший брат став частіше навідуватись в гості й в цілому ми стали проводити більше часу разом.
Тоді я став щасливим та вирішив провести так наступну половину свого життя. В життя дітей не лізу, не нав’язуюсь Звісно цікавлюсь як вони, чи все добре, але без оцього фанатизму із дзвінками по сотню разів на день. Якщо їм потрібні гроші чи допомога, я залюбки їм дам і те, і те.
На інших не витрачаю свій час, адже не хочу витрачати настільки дорогоцінний ресурс на людей, які не є важливими для мене. Не впускаю їх до свого серця і не витрачаю на них сил. Звісно, допоможу, але «вилізти на голову» не даю.
Ось такі висновки прийшли до мене, коли я вже витратив половину свого життя на те, чого не хотів.
