Оксана Петрівна входила до моєї квартири так, наче це був Маріїнський палац, а вона — княгиня Ольга, що прибула з несподіваною ревізією в загублене Богом передмістя. Її візити завжди супроводжувалися складним ритуалом величі: царствений кивок на порозі, гидливий огляд капців і важкий зойк, покликаний показати, як же вона страждає, спускаючись до спілкування з простими смертними.
Того вечора ми святкували сорокашестиріччя мого чоловіка Сергія. Я, як жінка наївна й досі віряча в силу кулінарної дипломатії, провела біля плити два вечори після змін у кардіологічному відділенні. На столі, застеленому хрусткою лляною скатертиною, спливала соками запечена в медовій глазурі свиняча шия, золотилася листкова картопля, а салати були прикрашені з тією маніакальною ретельністю, яка видає в господині легку ступінь перфекціонізму.
Окрім свекрухи, за столом матеріалізувалася зовиця Ганна — жінка з вічно невдоволеним обличчям і дивовижною здатністю скаржитися на нестачу грошей, поглинаючи при цьому бутерброди з червоною ікрою зі швидкістю промислового комбайна. Сергій сидів на чолі столу, посміхався й перебував у тій щасливій чоловічій ілюзії, де «всі зібралися, все смачно, отже, всі одне одного люблять».
— А я тобі кажу, Сергійку, що здоров’я треба берегти змолоду, — віщала Оксана Петрівна, накладаючи собі третю порцію олів’є. — От я свої судини чищу виключно харчовою содою й відваром із ялинових шишок. В інтернеті один академік пише, що вся ця ваша офіційна медицина — це просто змова аптек, аби з нас гроші тягнути.
Вона кинула на мене багатозначний погляд. Я, працюючи старшою медсестрою, зазвичай пропускала ці пасади повз вуха, але сьогодні втома взяла своє.
— Оксано Петрівно, — спокійно зауважила я, підливаючи чоловікові компот. — Атеросклероз — це складне порушення ліпідного обміну. Холестеринові бляшки проростають сполучною тканиною й кальцинуються всередині стінки самої судини. Сода чудово розчиняє застиглий жир на чавунній сковорідці, але в кровотоці вона не працює. Інакше ми б інфаркти в реанімації лікували засобом для миття посуду.
Свекруха завмерла з виделкою біля рота. Її обличчя стрімко набрало відтінку переспілого буряка.
— Найрозумніша, так?! — верескнула вона, образившись у найкращих почуттях. — Ти всього лише судна за хворими виносиш, а смієш сперечатися з мудрими людьми! Диплом купила й сидить, розумничає, хамка неотесана!
Оксана Петрівна надулася й засопіла, мов перегрітий самовар, у який забули кинути заварку.
Сергій звично спробував згладити кути:
— Мамо, ну перестань, Соломіє просто пожартувала. Давай краще за здоров’я вип’ємо.
Цей миротворчий порив був сприйнятий свекрухою як прояв слабкості. Відчувши, що син не поспішає кидатися на її захист зі списом напереваги, вона вирішила змінити тактику й ударити по хворому, як їй здавалося, місцю.
Розмова плавно перетекла на обговорення якогось далекого родича, який нещодавно розлучився. Ганна радісно змаковувала подробиці поділу майна, а Оксана Петрівна слухала, скорботно підібгавши губи.
— Отак-то, Сергійку, — раптом вимовила свекруха голосно, аби кожне слово чеканним кроком віддалося в тиші кімнати. — Жінки нині пішли корисливі й ненадійні. Ти в мене хлопець видний, добрий. Але ти пам’ятай: дружини приходять і йдуть. Сьогодні одна, завтра інша. А мати в сина — одна.
Ганна згідно закивала, дожовуючи шматок м’яса. Сергій нервово ковтнув, покосився на мене й видав свою коронну, відпрацьовану роками фразу:
— Соломіє, ну ти ж знаєш маму… вона не зі зла. Це просто фігура мови.
Я не стала сперечатися. Я взагалі вважаю, що сперечатися з людьми, чий інтелект застряг на рівні маніпуляцій районного драмтеатру, — справа невдячна. Я просто злегка посміхнулася, повільно встала зі стільця й підійшла до столу.
Акуратно, без жодного різкого руху, я взяла велику страву із запеченою свининою. Потім підхопила салатницю з «Цезарем».
— Соломіє, ти куди м’ясо потягла? — щиро здивувалася зовиця, у якої виделка застигла на півдороги до тарілки.
— Як куди? — ласкаво й дуже буденно відповіла я. — У холодильник.
— Навіщо? Ми ж іще не доїли! — обурилася Оксана Петрівна, відчуваючи, як порушується її ритуал ситного вечора.
— Бачите, Оксано Петрівно, — я повернулася до столу, забрала тарілку з нарізкою й вазочку з ікрою. — Я жінка послідовна. Раз уже було заявлено, що дружина — явище тимчасове й минуще, я вирішила продемонструвати це наочно. Іде дружина — іде й її їжа. Навіщо ж вам давитися стравуванням людини, яка тут ненадовго?
Я віднесла продукти на кухню. У кімнаті повисла важка, густа тиша, яку переривало лише мірне цокання настінного годинника. Коли я повернулася по хлібний кошик, свекруха вже набула дару мови.
— Ти що собі дозволяєш?! — гримнула вона, підводячись з-за столу й приймаючи позу ображеної статуї Свободи. — Та як ти смієш! Ти прийшла в нашу сім’ю! Ти маєш поважати старших і дякувати, що ми тебе взагалі прийняли!
Я зупинилася навпроти неї. Спостерігати за цією істерикою було навіть кумедно.
— Оксано Петрівно, давайте уточнимо базову географію й право власності, — мій голос звучав рівно, як у диктора новин. — Я нікуди не приходила. Це ви зараз сидите в моїй дошлюбній квартирі. Я купила її за три роки до того, як взагалі дізналася про існування вашого сина. Ви зараз їсте продукти, куплені на мою зарплату, бо Сергій цього місяця закривав кредит за машину. Ви сидите на стільці, який я сама збирала. Тож тимчасова тут точно не я.
Свекруха хапнула ротом повітря. Вона перевела розгублений погляд на сина, чекаючи, що зараз він грюкне кулаком по столу й поставить зухвалу невістку на місце.
Сергій сидів, опустивши голову. Він дивився на порожню скатертину. На крихти, що залишилися від хліба. На сирітський графин із компотом. У його очах відбувалася складна розумова робота. Ілюзія «дружної сім’ї» розсипалася на порох, зіткнувшись із невблаганною реальністю.
Він повільно підняв голову. Погляд його був незвично жорстким.
— Мамо. Ганно. Вставайте.
— Сергійку? — незрозуміло кліпнула свекруха. — Ти ж чув, що вона сказала? Ти дозволиш їй виганяти рідну матір?!
— Мамо, ти перейшла межу, — Сергій підвівся й відсунув стілець. — Моя дружина нікуди не йде. І квартира це її, і дім цей на ній тримається. А вам пора додому. Свято закінчено.
— Ах так?! Проміняв матір на спідницю! — трагічно заголосила Оксана Петрівна, прямуючи до передпокою. Ганна дріботіла за нею, бурмочучи прокляття на адресу «розважливих змій».
Сергій мовчки подав їм пальта. Він не виправдовувався, не просив пробачення. Він просто відчинив двері й зачекав, поки вони вийдуть на сходову клітку. Клацнув замок.
Чоловік повернувся до кімнати, подивився на мене, що стояла з хлібним кошиком, і важко видихнув.
— Діставай м’ясо назад, — тихо сказав він, підходячи й обіймаючи мене за плечі. — Я, здається, щойно прозрів. І знаєш… я бісовськи хочу їсти.
Ми сиділи на кухні вдвох. Свинина була ще теплою, а чай — міцним. Більше ми тему прийдешніх і минущих не піднімали. Просто з того вечора Оксана Петрівна в моєму Маріїнському палаці більше не з’являлася, а статус дружини в нашій сім’ї набув залізобетонної міцності. Іноді варто раз і назавжди розставити крапки над «і», щоб ті, хто вважає себе центром всесвіту, нарешті побачили, навколо кого він насправді обертається.
