Чорний і Білий — друзі назавжди
Сергій розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі задзвенів телефон. Він уже хотів відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов із кабінета.
— Слухаю, — відповів він обережно.
У нього в школі був друг Богдан, але минуло стільки років… Сергій і сам не знав, чи його номер зберігся, адже так часто міняв телефони.
— Серьога? Невже це ти? Це я, Бодя. Думав, ти вже номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюся, — радісно промовив чоловічий голос у трубці.
— Привіт, Бодю. Як справи? — Сергій ще не очуняв від здивування і говорив сухо, на автоматі задав звичне питання. Але Богдан не помітив цього і продовжив радісно:
— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, робочий день, мабуть, не вчасно дзвоню… Може, зустрінемося? Стільки років не бачилися. Коли ще така нагода трапиться.
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Сергій.
— Так я на вокзалі, на Центральному. Стою перед будинком.
— Знайду. Ти нікуди не йди, гаразд? Чекай, — сказав Сергій і повернувся до кабінету.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але з голови не виходив Богдан. Років п’ятнадцять не бачилися й не спілкувалися, з тих пір, як він поїхав із рідного міста вступати до університету.
Сергій припаркував авто й пішов до будівлі вокзалу. Як завжди, там було повно народу. Він крутив головою, вдивляючись у обличчя людей.
— Серьога! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому Сергій не відразу впізнав свого шкільного друга. Вони зупинилися, на мить оцінююче розглядаючи один одного, потім потиснули руки, і лише тоді, без слів, обнялися.
— Серьога…
— Бодю…
— Серьога… Очам не вірю, — і Богдан знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, став важливою персоною. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут шумно. Може, у кафе посидимо?
— Давай, — погодився Сергій. — Я на машині. Неподалік є гарне кафе. Ти по справах у Києві?
— Тещу привіз на операцію. Сустав у неї розсипався, ледь ходить. Квоту довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Богдан недовірливо подивився на Сергія.
Вони стояли біля потужного позашляховика.
— Моя, сідай, — усміхнувся Сергій, задоволений ефектом.
Під здивовані вигулки Богдана Сергій вирушив у потік машин, потім завернув у провулок і, проїхавши кілька хвилин, зупинився. У затишному кафе панував напівтемрява, незважаючи на день. Народу в залі було небагато, на відміну від вокзальної метушні.
— Ну от, тут хоча б говорити можна. Давай, сідай і розказуй. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а моєму другові… — Сергій подивився на Богдана.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Моєму другові стейк із картоплею, каву і торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись на мене так. Тобі ще в електричці їхати. Навряд чи ти снідав.
— Правильно. Ми з тещею до лікарні три години добиралися. Вона ледь ходить… Але я сам заплачу.
Сергій не відповів.
— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, ти його давно змінив, а ти відповів, — повторив Богдан.
— Так, я зрозумів. Розказуй, як ти живеш. Одружений?
— Одружений. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Оленці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені автосервіс, тепер я там керую. Скажу Мар’янці, що бачив тебе, не повірить.
— Це якій Мар’янці? — Сергій зробив здивований вираз обличчя. — Постій, ти одружився з Мар’янкою?
— Пам’ятаєш її? На ній, — Богдан роз— А я вважав, що вона тобі ніколи не подобалася, — усміхнувся Сергій, відчуваючи, як у грудях знову загорівся вогонь дружби, який час не зміг повністю погасити.
