**Дві подруги**
Воно колись були подругами…
Чи, точніше, вони й залишалися ними, як гадала жінка з третього поверху. Її подруга з п’ятого була писаною красунею. Ну, так вона про себе думала. Вона спускалася до сірої миші — так вона називала свою подругу знизу — лише для того, щоб похизуватися чи поскаржитися на життя. Колись вони разом вчилися в школі, а потім вступили на економічний факультет університету, який миша успішно закінчила й влаштувалася службовцем у банк.
Красуня ж вигідно вискочила заміж за заможного батьківського сина на п’ятому курсі й кинула навчання. Після розлучення їй дісталася чимала сума грошей та невелика щомісячна допомога. Олігарх був готовий заплатити більше, аби лише позбутися її, але адвокат проквасив справу. І залишилася вона сама, з грішми, що швидко танули при її забаганках… Тож красуня була у вічних пошуках, а вниз спускалася лише, щоб розповісти миші про свої перемоги та поразки.
«Усі чоловіки — козли», — говорила вона, сидячи в кріслі й перегортаючи черговий жіночий журнал — більше вона нічого не читала. І навчала подругу: «Хочеш знайти собі класного хлопця? Читай жіночі журнали».
На ній був коротенький спокусливий халатик з глибоким вирізом. Доглянуті руки та намальовані яскраво-червоним нігті різко контрастували зі стареньким, полинялим халатиком миші та її натрудженими руками — треба було прати, прибирати, готувати й ходити по магазинах. Обидві були незаміжніми, дітей не мали, але миша відчайдушно хотіла і те, й інше, а красуня бажала лише одного — щоб нею захоплювалися, давали гроші й нічого не вимагали.
«Усі чоловіки — козли», — повторювала вона, крутячи в пальцях тонку м’яту сигарету. — Один лисий, другий низький, третій багатий, але скупий, уявляєш?» Додавала з обуренням: «У нього стара машина, дача за містом, і він хотів, щоб я йому готувала!» Вона реготала: «Ти можеш уявити мене за плитою? Фу-у!»
Миша зітхала й думала про себе: «Мені б того лисого чи низького. Я б і готувала, і на дачу з радістю їздила».
«Козли», — констатувала красуня.
А тим часом до миші вона завжди спускалася зі своїм котом — брудним, худим, оброслим павутинням. У миші ж жила кошеня — також стерилізована, як і кіт, але це не заважало йому дихати нерівно до своєї коханої. А вона відповідала йому взаємністю.
«Що? Знову ця відьма тебе не нагодувала й під ліжко загнала?» — питала вона худющего кота.
«Нам, чоловікам, — бравирував кіт, — соромно скаржитися. Ну, не нагодувала — то й ладно. Хоч на вулицю не виганяє. А під ліжком теж непогано. Павутини, звісно, багато, зате можна сховатися. І б’є не часто. Лише коли в неї поганий настрій».
«А в неї буває добрий?» — цікавилася кішка.
Кіт важко зітхав і пригортався до неї. Вона лапкою знімала зі страждальця павутину й вилизувала йому мордочку. Він починав муркотіти. І так, притулившись до своєї коханої, засинав.
«І що твоя кішка знайшла в моєму обірванці? Він же нічого доброго не розуміє, лише під тумаками», — говорила красуня.
Мишу переймало, і вона підкладала брудному коту шматочки курки. Він, давлячись, їв. Їв і плакав. А пухнаста кішка важко зітхала й вилизувала свого нещасного кавалера.
Свою кішку сіра миша любила — точніше, обожнювала. І в неї було все. Все, що тільки може побажати котяче серце. А брудний кіт нічого не хотів. Він мрІ от одного разу, коли вона знову спускалася вниз, двері мишиної хати були зачинені, а на порозі лежала маленька записка: “Я нарешті знайшла свого лисого”.
