Тепло чужої душі: історія в сільській хаті
Тарас поставив важкі відро з водою на лавку в сінях у баби Марії і вже збирався йти, але стара міцно схопила його за рукав, мовчки показуючи в бік хати. Він слухняно увійшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Марія, не промовляючи ні слова, дістала з печі чавунок, кинула погляд на старі годинники на стіні, немов натякаючи, що пора обідати, і налила в глибоку миску наваристих борщу з кислою капустою. Додала шматок сала, цибулину і хрусткий шмат житнього хліба. Подумавши, поставила на стіл пляшку горілки. Її сутула спина, обмотана вовняною хусткою, здавалася тендітною, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Тарас, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — вибач. Заклявся я, бабо Маріє, жодної краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Наталку приревнував, у клубі такий галас влаштував — сам не тямлю, як не потрапив за ґрати. За зламані стільці довелося викласти чималу суму. Мати казала, у тебе спину болить, ось я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще якусь роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присідаю, одразу мені справу видумує, ніби з пальця висмоктує.
Тарас реготав над своєю жартівливою, але тут же поперхнувся борщем. Марія, не злякавшись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, ніби цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько прижмурившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш-то? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Марія подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мигнула усмішка, і махнула рукою, немов відмахуючись від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красуні була! — продовжував Тарас, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки над чолом, а очі — мов зорі вночі. Моя Наталка теж красуня невідрадна! Давай я тобі її чесноти перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, мабуть, пальців не вистачить: вродлива, статна, скромна, добра, працьовита, охайна, економна, співає, як соловейко, танцює — заглядіння, не жадібна, заміж не була, не п’є, не курить, по чужих подвір’ях не блукає. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Тарас помітив, як очі Марії засяяли сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лише тепло в погляді.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по рокам! — згадався він. — Наталку-то знаєш?
Марія розвела руками і знизала плечима, ніби кажучи: «Хто вас там розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Тарас. — Ви батьків слухалися, боялися не послухати. А ми? Трохи не по-нашому — рот до вух і вперед, у самое пекло. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мати взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля зіграти, дітей купу народити. Наталка в мене — ото так так! Я ж ветлікар, науково скажу: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Тарас добре поїв, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Марії в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадала в око величезне ліжко з пуховою периною, горами подушок і мереживним покривалом. Тарас мрійливо потягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, і не треба — на такій перині зваришся, як яйце, і про всі справи забудеш.
Він засміявся і додав:
— Наталка скоро навчання закінчить, повернеться в село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як добре: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама інколи батька худобою кличе. Та й що там, ми всі часом не кращі за худобу. Чула, як Ванька мотоцикл у Івана вкрав і у ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіннику курив, ледь хату не спалив. Теж молодець!
Але найпідліший — це Дмитро. Зустрічався з Оленою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Олена ледь не збожеволіла, думали, накладе на себе руки. А вчора йде, посміхається, живіт уперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Я от думаю: як цей Дмитро повз її хатину ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталку ніколи не кину! Дивлюсь на неї — і хочеться так обняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали одним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ні-ні. Це весілля, як кордон, і тягти її через нього я не стану. Фельд— Наталка у мене така ж сильна, як і ти, бабусю, — усміхнувся Тарас, зітхаючи від задоволення.
