Мабуть, мені долею судилося залишитися самотньою на старість років.
Коли була молода жіночого щастя так і не пізнала. З Миколою я познайомилася у бібліотеці. Хлопець одразу підсів, щоб познайомитися. Книги його не надто цікавили, а от розумні начитані дівчата – саме те. Про те, що я уже не перша у його списку досягнень не знала. Щиро повірила його вигаданим почуттям та відтопирила свої вуха аби він навішував лапші побільше.
Закінчилося тим, на що Микола й розраховував. Отримавши своє, наступного ж дня він кудись зник. На телефонні дзвінки не відповідав, в університеті не з’являвся. Все б нічого, не велика втрата, якби не затримка. День і ніч молилася аби мої хвилювання виявилися марними, але навпаки – все підтвердилося. Достатньо було однієї ночі з тим брехуном аби завагітніти.
Я взагалі не вагалася й вирішила залишити дитину. Батьки були проти, сказали, що на поріг дому не пустять, якщо народжуватиму. Добре, що бабуся підтримала. Вона мала схожу долю й дитину виховувала сама без чоловіка.
Так ми біля бабці й вижили. Я продовжила навчання у перервах між лекціями бігала на квартиру, щоб погодувати сина, потім назад. Почала писати курсові, лабораторні, дипломні за гроші. Робила це пізньої ночі, коли Андрійко спав. Якби не бабуся, не знаю, чи впоралася б.
Зараз згадую ті часи, як страшний сон. Я так і не змогла знову відкритися чоловікові. Були у мене залицяльники, але через мої підозри та побоювання, що мене знову зрадять, ніхто не зміг побудувати зі мною стосунки. Бабусі уже давно немає, з батьками я не спілкуюся. Єдина радість – син, але й він нещодавно одружився та переїхав.
Я залишилася сама. З невісткою стосунки побудувати не вдається. Вона не хоче зі мною знатися, бо я не рівня їхній родині. Батько Тамари має власний бізнес, живуть вони по багатому ні в чому собі не відмовляючи. У мене все навпаки. Про те, що стану бабусею довідалася чи не остання й то не від дітей.
Думала народиться дитинка, тоді вже матиму розраду. Та відколи невістка привела на світ донечку, мені ще жодного разу не показали маляти. До мене вони їхати не хочуть, а у себе не чекають. Якось набралася наглості й зателефонувала до сина, сказала, що приїду, а він мені зізнався, що Тамара з донечкою поїхали за кордон. Дружина хоче прийти себе та відновитися у якійсь там клініці. Разом з ними поїхала моя сваха та няня.
З однієї сторони ніби й маю радіти за сина. Він знайшов своє щастя, тесть взяв його до себе на фірму. Батьки Тамари подарували дітям на весілля квартиру. От нещодавно він за власні гроші купив новеньке авто із салону. Живе й біди не знає. А з іншої – все життя буде винним дружині та її батькам. Та й за себе образливо. Я, по суті, все життя сину віддала, а він навіть не оцінив. Тепер мене соромиться й навіть у гості не кличе.
