Ось та сама історія, але в українському колориті.
Двадцять років без подарунків: щасливе життя поруч.
Тарас Шевченко ніколи не дарував подарунків своїй дружині, хоча вони прожили разом двадцять років у гармонії. Не те щоб він був скупим просто нічого такого не траплялося. З Оленою все пішло швидко: через місяць після знайомства вони вже одружилися.
Навіть під час залицянь він нічого їй не дарував. Він приходив у її село, насвистував під вікном, вона вибігала, і вони сиділи на лавоці біля хати, мовчки, аж до півночі.
Перший поцілунок він “украв” у день заручин. Потім було весілля, буденність, турботи. Тарас виявився вдалим діловодом його свинарі приносили добрий прибуток. Олена ж працювала не покладаючи, її город заздрили сусідки. Потім зявилися діти, пелюшки, сукні, дитячі хвороби Про подарунки? Навіть думки не було. Свята відзначали скромно, гарною вечерею. Так і пливли їхні дні без великих подій, у праці, але в спокої.
Одного разу Тарас поїхав на базар із сусідом продавати картоплю та сало якраз перед 8 Березня. Він вичистив льох, перебрав бульбу й вирішив позбутися зайвого. А сало чого чекати? На ринку стояв приємний холодок, але вже відчувався присмак весни. На диво, все розкупили як гарячі пиріжки. Сало зникло за хвилину, картоплю розхватали, як цукерки. «Непогано», подумав Тарас із задоволенням. «Олена буде рада».
Він склав мішки у сусідську «газель» і пішов по дрібнички, які дружина попросила купити. За звичкою зайшов у корчму «відзначити» успіх. Не те щоб він пив багато, але вірив: якщо не випити за удачу наступний раз не пощастить. Ковтнув чарку, вийшов на вулицю легким кроком, оглядаючи крамниці та натовп. І тут його очі натрапили на несподівану сцену.
Біля вітрини магазину молода пара розглядала сукню на манекені. Дівчина, свіжа як віночок, захоплено шепотіла:
Марічко, ну ходімо, скільки можна тут стояти?
Дивись, Івасю, яка вона чудова! Мені би пасувала ідеально.
Та ну, це ж просто шмат тканини.
Ой, дурнику! Це останній крик моди, ретро-стиль! Подаруй мені на День Матері, га?
Марічко, ти ж знаєш грошей немає. Якщо куплю, до кінця місяця будемо їсти локшину
Якось викрутимося, коханий! Я так її хочу Ми вже рік одружені, а ти мені нічого не дарував, навіть на Різдво!
Марічко, ти зводиш мене з розуму
Люблю тебе, прошепотіла вона, ніжно поцілувала й потягнула за руку до магазину.
Хлопець, помітивши погляд Тараса, знизав плечима зі знавчим усміхом, ніби казав: «Ну, жінки». Незабаром вони вийшли Марійка сміялась, притискаючи до грудей дорогоцінний пакет. Тарас затримав погляд на сукні. Вона була гарною, простою, у квіточку як та, що колись носила Олена на їхніх побаченнях. В його душі заворушився забутий спогад. Невже це ностальгія за молодістю? Чи відлуння того, ким вони були? Раптом його пройняла думка: «Я ніколи не дарував Олені нічого. Завжди було не до того. А цей хлопчина готовий сидіти голодним, аби порадувати дружину. З любові. А я чи люблю я Олену? Перед весіллям думав так. А потім усе зникло в рутині. Життя в праці, без спогадів От біда!»
Ця «викрадена» радість засмутила його. Він теж захотів її відчути.
Рішучим кроком увійшов у магазин. До нього підійшла продавчиня:
Чим можу допомогти?
Так, доню. Хочу ту сукню з вітрини.
О, відмінний вибір! Це остання новинка, натуральний шовк, ретро-стиль. Ваша донька буде в захваті.
Не для доньки, а для дружини, буркнув Тарас.
Ох, яка ж вона щаслива! захлипала продавчиня, запаковуючи сукню.
Скільки коштує?
Коли вона назвала ціну, у Тараса перехопило дух. Цілий стан!
Чого так дорого? проворчав він.
Це робота відомого кравця, терпляче пояснила дівчина.
Він вагався. Але перед очима знову постало сяюче обличчя Марійки.
Беру.
Він перерахував купюри й вийшов, гордий своєю сміливістю. Сусід уже чекав. Дорогою додому той хвалився прибутком.
Ну що, як твої справи?
Як то що?
Багато заробив?
Ти вже і мої гроші рахуєш? несподівано роздратувався Тарас.
Ого, заспокойся, заворчав сусід, здивований його настроєм.
Додому Олена ще не повернулася з ферми. Тарас погодував худобу, привіз сіна, прибрав у хліві. Але на душі було важко. Чому? Він знизав плечима, зайшов у хату, випив чарку горілки. Потім ще одну. Трохи полегшало.
Хлопнули двері. Олена увійшла зі своїм завжди суворим виглядом.
О, ти вже тут? Як на базарі?
Добре. Ось гроші.
Вона перераху
