Два козаки на шиї
Ой, досить! Обирай: або я, або твій брат та цей твій табір дівчат! Та ти вже зовсім береги поплутав. Спочатку всю свою рідню на мене “повісив”, тепер ще й чужих панянок приводите? Красиво влаштувалися, нічого не скажеш!
Ганна стояла посеред спальні й просто тремтіла від обурення. У відразі стискала в пальцях знайдений доказ чужий капроновий слідок. Щойно вона витягнула його з-під ліжка і одразу зрозуміла: це точно не її.
Тарас замість того, щоб вибачитися чи хоча б зробити вигляд, що кається, скорчив міну, наче це вона, Ганна, привела до хати чужого чоловіка. Переминався з ноги на ногу, зиркаючи у коридор з нетерпінням.
Ганю, не роби трагедії. Ти вічно роздмухуєш бурю в склянці, фиркнув Тарас. Це всього лише мій брат. І твій, між іншим, свояк. Ну привів раз дівчину, що трапилось? Тобі жалко?
Жалко Ганні не було. Вона відчувала щось інше: холодний, липкий осад. Мовби пляму бруду улюбленими туфлями наступила.
Видно було, як бігають у Тараса очі, шукаючи підмоги у того, хто вже пів року перетворив їхню квартиру в приватний гуртожиток. Богдан, його молодший брат, тільки носом шморгнув у вітальні.
Це моя квартира, і я не хочу тут бачити сторонніх, повільно, стискаючи лютість, сказала Ганна. І твого брата, до речі, теж. Купи власне житло і хай там хоч цілу футбольну команду поселяєш. А мою квартиру звільніть, будь ласка.
Тарас аж роззявив рота від здивування. Хоча, як на Ганну, дивуватися там не було чому. Логічний кінець.
Та годі тобі, Тарасе, розтягнуто пробурмотів Богдан з дивану. Ходімо вже звідси. Знайдемо хатинку попростіше, зате без сварок. Баба з возу кобилі легше, знаєш сам.
Тарас, почувши команду, театрально витягнув із шафи спортивну сумку й почав жбурляти туди речі: футболки впереміш з джинсами, зарядку, білизну.
Ще пошкодуєш, Ганно, буркнув, не дивлячись на дружину. Хто тебе ще витерпить, крім мене…
Двері за хлопцями гримнули так, що завібрував кришталь у серванті.
Ганна залишилась сама, у тиші, яка різко стала гучною. Присіла на ліжко, все ще стискаючи в руці ненависний слідок. Як вона це допустила? З якого моменту бабусина двушка перетворилася в гуртожиток для безхатченків?
…Познайомилася з Тарасом два роки тому. Вони люди різних планет. Вона тиха, соромязлива, ледь розмовляє з незнайомцями. Він балакун, всюди його повно, завжди при ділі. Хоча обоє були студентами, Тарас вже підробляв у службі таксі, залицявся гарно: приносив шоколадки, декламував вірші, водив у піцерію. Для Ганни, відмінниці та тихоні, це був пік романтики.
Пропозиція зїхатися пролунала підозріло швидко через місяці два.
Я й дня без тебе жити не можу, шепотів у вухо. Хочу щоранку прокидатися разом.
Ганна тоді розтанула. А через пів року випадково дізналася: Тараса просто вигнали з орендованої кімнати через шум, йому треба було терміново десь прихиститися. Але вона подумала: «Хто не має труднощів? Просто так співпало».
Жили скромно: вранці вона бігла на пари, ввечері займалася репетиторством заробити, щоб холодильник не порожнів. Тарас теж «вкладався». Але за два роки там зявився ще один мешканець.
Тарасе, ти казав, що твій брат вступатиме до університету? Може запросимо в гості? Ви ж рідня…
Ганна тоді ще не знала, що Богдану у них настільки сподобається, що він спершу буде зявлятись через день, потім щовечора, а потім і зовсім оселиться. Ганна, як вихована українка, готувала стіл, мила посуд, застеляла ліжка, прала чужі шкарпетки. Одна. Богдан про університет забув одразу.
Богдане, ти ж студент? Обіцяли ж гуртожиток?
Та не вступив я, по балам пролітаю. Наступного року спробую, байдуже відказав той.
Ганна очі вирячила. Ясно: зїжджати сам він точно не збирався. Вітальня вся його: готують, обслуговують, спить до обіду, з гаджетом не розлучається, вечорами з приятелями гуляє.
А тут і Тарас раптом звільнився з магазину.
Та начальник дуб дубом. Вимог купа, зарплата як у шпигуна на підтанцювках. Не переймайся, потаксую трохи, підшукаю щось путнє.
Шукав, як і обіцяв: раз на тиждень вийде. В квартирі Ганни днями валялися на дивані двоє добрих молодців. Називається “вісімнадцять на шию”.
З грошима ставало біда: їжа зникала магічно, сковорідка котлет, розрахована на два дні, йшла за вечір, комуналка росла, хлопці не торкались питань бюджету.
Ганна втомлена поверталась і неодмінно находила гори немитого посуду, на підлозі одяг, у кутках пил. Коли спробувала вдруге обуритись, Тарас зробив величезні здивовані очі:
Ганно, ну що ти знову? Тарілку супу брату пошкодувала? У людини важкий період, адаптація в Києві! Жіноча душевність от чого нам не вистачає!
Раз за разом з неї ліпили жаднюгу й злюку, чиє єдине заняття дорікати чоловіків їжею. Вона стискала зуби, пани хазяї далі жили на її шиї, а вона вірила: всі бувають у халепах.
Але коли увечері вона нашла недопиту пляшку «Кагору» й три бокали, стало тривожно. А коли капроновий слід… Все, остаточно набридло.
Перша ніч у порожній квартирі видалась неспокійною. Тиша глушила, хотілось навіть хропіння Богдана, плямкання телевізора, шаркання Тарасових капців.
Але зранку прийшло полегшення. Відкрила холодильник сир ціленький, сік не початий, молоко ніхто не цмокнув із пакета, крихти й ніж на місці. Вперше за довгий час почувалася господинею.
До вечора нахлинула туга, тож поїхала до подруги Люби.
Ну ти й смішна, Ганю… посміхнулася Люба. Вони вже іншу жертву шукають, може, навіть ту саму, що ночувала. А може, це й Тарас привів “погостити”. Але тобі пощастило. Було б все по-старому ще рік годувала б два кабани.
Повернувшись, Ганна затіяла генеральне прибирання, як прощання з минулим. Викинула всі забуті шкарпетки, фантики, порожні пачки з цигарок… Навіть подарунки. Постіль скинула, підлоги з хлоркою, і тільки тоді зітхнула.
Наприкінці місяця підрахувала витрати й вразилась: тепер навіть можна відкласти трохи гривень на чорний день.
Минув рік і ще трошки…
Ганна змінилась. Влаштувалася до приватної школи, навчилась казати «ні», перестала догоджати кожному зустрічному. Нарешті у її житті зявився Ігор інженер років на пять старший, з власною, хай і в іпотеці, квартирою.
Поспішати з переїздом Ганна не стала. Пів року придивлялася до Ігоря, аж поки зважилася жити разом. Вирішили у Ганни, бо її ближче до центру. Ігор свою здав, щоб швидше погасити кредит.
І все було добре, аж одного вечора Ігор відкладає смартфон і каже:
Ганно, тут мама дзвонила Їй в лікарню треба, а в нашому селі все як у музеї. Можна вона до нас на тиждень-два?
У Ганни все похололо всередині. Перед очима завалений Богдан на дивані, хропіння, відчуття гостя у власній хаті… Серце аж під горло.
Вона зиркнула на Ігоря, той чекає. Зараз вирішується їхнє майбутнє. Промовчати? Потерпіти заради любові? Знов стати зручною, крім себе самої?
Ганна глибоко вдихнула.
Ігорю, я поважаю твою маму, але в мене принцип: жодних ночівель у моїй хаті. Ні твоїх гостей, ні моїх. Наш дім наша фортеця. Сподіваюсь, без образ?
Повисла пауза. Ганна стислась у грудочку, чекаючи на скандал чи хоча б образу. Вже приготувалась відстоювати кордони.
Та Ігор знизав плечима:
Без питань! Навіщо всім тіснитись? В крайньому разі, мамі винаймемо кімнату біля лікарні, так усім зручніше.
Ганна принишкла. Важко видихнула.
Ти точно не ображаєшся?
Ігор усміхнувся, відклав гаджет, підійшов, обійняв.
А на що ображатись, Ганю? Кожен має свої звички. Домовимось, і все буде добре, сказав і повернувся до телефона.
Ганна посміхнулась і притулилася до нього. Вона не просто навчилася казати “ні”. Вона знайшла людину, для якої її “ні” це не війна. Тепер двері у її квартиру і душу відчинялися тільки для тих, хто, як мінімум, витирає ноги перед входом.
