Я тобі зараз таке розповім, просто душу виллю, бо від щирого серця. Дивися, пройшло вже пять років, як ми спокійно з Оленою розійшлися і я пірнув у холостяцьке життя вечори сам на сам з книгою, кава в тиші, свобода ніхто тебе не смикає. Але останнім часом ловлю себе на тому, що повертатися в порожню квартиру самому вже невесело, якось не по-людськи.
Мені 56, здоровя ще нічого, на ногах стою твердо. Вирішив зареєструватись на тому новому сайті знайомств ну, може знайду жінку для життя, щоб було з ким і чай попити, і в кіно сходити, і городину посадити. І що ти думаєш? Буквально в перші дні знайомлюсь з цікавою жінкою.
Анкета у неї скромна:
«Галина, 56 років, вдова, шукаю порядного чоловіка для серйозних стосунків».
На фото жінка без шарму й пафосу, відкрите обличчя, добрі очі. Почали спілкуватися одразу я їй сказав, що мені хтось живий потрібен, не віртуальний роман, а людина поруч. Від подорожей до борщу на кухні. Вона погодилася, і ми вирішили зустрітись у центрі Києва цієї ж суботи.
Перше побачення якось так душевно пройшло. Ми гуляли вечірнім містом, був приємний легкий вітерець. Галина розповідала про роботу у лікарні та своїх онуків, а я слухав і ловив кожне слово. Подобалося те, що вона не базікала без змісту і не нервувала. Потім я запросив її на каву розрахувався сам, бо так воно по-людськи: кличеш жінку плати.
Далі почалася класика «цукерково-букетний період». Я стабільно купував їй цукерки «Корона» і ромашки в квітковому у переході, але час проводили приємно обоє. Щопятниці й суботи культурна програма: театр ім. Івана Франка, потім вечеря в ресторані «Канапа», то галерея, то прогулянка до Дніпра і ситний обід у полі під Києвом.
Жадібним мене не назвати, але якщо зараз підрахувати всі витрати за два місяці гривні на добрий телевізор накапали б.
Я поводився як джентльмен думав, у нас реально налагоджуються відносини. Галина сміялася, брала мене під руку і жартувала:
Оресте, з тобою так цікаво і затишно. Ти справжній кавалер, якого зараз рідко зустрінеш.
Мені це, звісно, приємно було до безмежності.
Тонкі сигнали в кінотеатрі
Оглядаючись зараз, смішно стає, бо всі дзвіночки вже звучали.
По-перше, вона жодного разу не кликала до себе на чай, навіть просто так: «Ой, внучка у мене», «Трохи не прибрано», «Втомилася, краще в кафе зустрінемось». Я спочатку думав, що вона соромиться, немолоді все-таки люди, раптом не звична, що чоловік до неї просто так додому. Не наполягав, чекав загального ходу подій.
По-друге, теми про вік були якісь дивні. Як мова про ресторани, виставки чи поїздки вона молода, активна, аж світиться. Сама пропонувала у Львів на вихідні поїхати або в аквапарк зганяти. Але тільки десь розмова заходила про щось більш особисте чи фізичне одразу перемикала на режим суворої бабусі.
В одному з кінотеатрів, на останньому ряді, я ніжно поклав їй руку на коліно. Просто, між іншим, підтримати. Вона одразу відсунула, ще й строго так, але коректно:
Оресте, що це таке? Люди ж навколо сидять
Галю, навколо темно, всі у фільм вдивляються.
Все одно, це негарно, ми ж не школярки.
Мені здавалося, що просто виховання у неї таке, треба дати час звикнути. Але потроху почало натирати всередині: нам не 18, час летить, і чекати місяцями без жодної близькості та ніхто ж не безсмертний.
Галина любила прямо смакувати свої хвороби у кого коліна болять, у кого тиск стрибає… Але вона це так із задоволенням, весь вечір могла про нові пігулки розповідати. Я підтримував, переживав разом, пропонував з’їздити до хорошого лікаря.
Якось обмовився, що двічі на тиждень у басейн хожу, а вона відразу:
Навіщо ті знущання над собою? У нашому віці треба диван гріти й книжки мудрі читати, а не по басейнах плавати!
От чесно, мені диванні вечори вже набридли. Я хочу жити живо.
Нарешті, день ікс і лекція про сором
Ось учора, після двох місяців стосунків, я вирішив, що досить відкладати або ми пару складаємося, або шкода часу.
Взяли вечерю в грузинському закладі в центрі, поласували хінкалі, випили червоного вина. Галина сміялася, розповідала веселі історії про медсестер думаю, життя бурлить! Пора відкрито сказати.
Сіли потім у мою автівку, надворі дощик моросить, у салоні тепло. Легка музика ну, атмосфера ідеальна. Я взяв її за руку, на цей раз вона її не смикала.
Галю, давай поїдемо до мене? Чаю випємо з тортом, музику послухаємо.
Вона аж закамяніла на місці, сміх зник, обличчя замкнулось.
Оресте, ти на що натякаєш?
Та не натякаю, я прямо кажу: мені ти дуже подобаєшся, я вільний, ти вільна, два місяці разом. Це ж нормально хотіти більшого!
І тут вона мені як почала читати мораль: про вік, сором, «високі цінності»…
Ти розумієш, що кажеш? Це для молодих. У 56 уже не до того. Ти бачив на себе без сорочки чи на мене? Всі ці складки… Фу! Нам духовну близькість тепер будувати, діти і внуки ось життя наше. А не ці дурниці.
Я сиджу й не можу второпати, це серйозно зараз було чи знущається. Виходить, що я просто якась тварина, якщо після двох місяців захотів близькості.
Галино, дорогенька, у нас із тобою і вигляд, і стан дай Бог багатьом. Я в спортзал хожу, у тебе фігура українській жінці на заздрість. Чому ж ми себе у 56 маємо ховати і чекати смерті? Жити треба!
У нас так не заведено! з іскрою вигукнула. Порядна жінка з моїм віком і статусом тільки онуків доглядає і квасить помідори. Мені буде соромно перед рідними, якщо хтось про таке дізнається.
Я тут уже не стерпів і кажу:
Галино, ти ж не чоловіка шукала, а просто карту поповнювала: два місяці ресторани, театри, подарунки, бензин. Як до діла одразу «фу». Це, даруй, лицемірством пахне.
Вона аж посиніла, але не від сорому від злості.
Що, я зобовязана за вечері кидатися до тебе в обійми?
Я такого не казав, намагаюсь спокійно, але вже всередині злість кипить. Просто ти шукала зручного друга з гаманцем і машиною.
Вискочила з машини як стріла, дверима гримнула. Я не побіг за нею, все давно ясно подивився, як із гордо піднятою головою пішла до підїзду, і мені реально стало гірко за втрачені час і нерви.
Я люблю поговорити про книжки, історію, мистецтво але я живий, і мені потрібні обійми, а не лише духовна дружба.
Стер її номер, видалив анкету і думаю: наступного разу на першому ж побаченні уточню, як людина дивиться на близькість після 50-ти. Почую лекцію про старість і лише онуків розрахуємось і кожен своєю дорогою.
Як гадаєш, я неправий? Чи дійсно у пятдесят шість пропонувати жінці щось більше це смертний гріх? Для чого їм тоді ті сайти знайомств, якщо вони щиро вважають, що життя вже закінчилось?
