Дві ночі й один день
Соломія постійно кидала погляд на годинник. Час повз, ніби равлик по каменю, повільно та важко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого на годинник витріщаєш? Куди поспішаєш? — запитала головна бухгалтерка Марія Семенівна.
— Ні, але…
— Чоловік? У твої роки тільки через чоловіка жінка може поспішати. А в мої — мріє зупинити час. — Марія Семенівна зітхнула. — Гаразд, іди. Від тебе все одно толку мало.
— Дякую! — Соломія поспішно закривала програму на моніторі.
— Кохаєш? — з сумним допитом запитала Марія Семенівна.
— Кохаю. — Соломія прямо подивилася на начальницю.
Їхні столи стояли навскіс, і Марія Семенівна чудово бачила її. Кабінет був маленьким, і місця для іншого розташування не було. Соломія відчувала себе, як на іспиті, під пильним поглядом.
— То чого заміж не йдеш? Не кличе? — Марія Семенівна зняла окуляри й потерла перенісся. — Зрозуміло. Жонатий. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалась і не змогла кинути. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Соломія.
— Я теж була молодою. Думаєш, ти одна така розумна? Дівчино, якщо чоловік не пішов із сім’ї одразу, то не піде ніколи. Візьми це як факт. Пішла б сама.
— Але ж я кохаю.
— Коли ти йому набриднеш або, не дай Боже, дружина дізнається, буде ще гірше. Краще зберегти гідність. Повір мені. І карму псувати не варто. — Марія Семенівна вдягла окуляри, одразу ставши строгою.
— Подумай. У понеділок не спізняйся, — сказала вона, не піднімаючи голови з паперів.
— Кохає вона… — зітхнула Марія Семенівна, коли Соломія вийшла.
А Соломія збігла сходами, попрощалася з охоронцем і вискочила на вулицю, залиту травневим сонцем. Вона одразу побачила машину Ярослава і підійшла.
— Ну нарешті, думав, тебе взагалі не випустять, — буркнув він. — Стою, як верба на Хрещатику, усі минають, дивляться.
Він завів двигун, виїхав з парковки і влився у потік машин.
— Куди їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — запитала Соломія.
— Сюрприз. — Ярослав кинув на неї багатообіцяючий погляд.
Досить було цього одного погляду, щоб серце затремтіло, а по тілу розлилося солодке тепло.
Машина виїхала з Києва і помчала трасою. Потім свернула на просілочну дорогу, що вилася між деревами.
Соломія дивилася на дорогу і мріяла, щоб це подорож ніколи не закінчувалася. Але незабаром попереду замаячили дачі.
— Приїхали, — весело сказав Ярослав.
— У тебе що, є дача?
— Ні. Це дача мого друга. Його дружина на останньому місяці вагітності, тож вони сюди не поїдуть. На вихідні вона вся наша.
— А твоя дружина? Тебе так просто відпустила? — Соломія недовірливо подивилася на нього.
Він зупинився біля високого дерев’яного паркану.
— У нас із тобою попереду дві ночі й цілий день. — Ярослав нахилився, щоб поцілувати її.
«Лише дві ночі й день… — сумно подумала вона. — А потім усе повернеться…»
Ярослав відірвався від її губ, вийшов із машини і почав витягувати пакети з багажника. Соломія теж вийшла, вдихнула чисте повітря. Пахло травою, листям і чимось дуже знайомим, наче вона повернулася в дитинство…
«Дві ночі й один день! І ціле щастя!» — радісно подумала вона.
— Подобається? — Ярослав стояв поруч і посміхався. — Бери це, і ходімо в будинок. — Він подав їй пакет і попрямував до калітки.
— Ти вже був тут? — запитала вона.
— Звісно. Ми ж друзі.
— Ти з дружиною приїжджав сюди чи…
— Соломіє, не починай. Не псують свята, — він відчинив замок і пропустив її вперед.
У будинку було тихо, ніби звук гув у ваті.
— Розташовуйся. Я занесу продукти на кухню і ввімкну холодильник. Туалет, нажаль, на дворі.
В оселі було скромно, але затишно: сухі квіти у вазі, прості шторки, стіл, вклеєний клейонкою. На стіні висів килимок…
— Я б хотіла залишитися тут назавжди, — сказала Соломія вночі, лежачи на плечі Ярослава. — З тобою. Щоб більше ніхто не стояв між нами.
— Угу, — сонно відповів він.
Соломія прокинулась першою і лежала, прислухаючись до тиші, боячись пошевелитися. «Не вистачає герані на вікні… і в’язаної білої скатертини з китицями», — подумала вона.
Тишу розірвав дзвінок телефону. Ярослав схопився, дістав із джинсів мобільний.
— Так, — хрипко відповів він. — Ні… Який звук?.. Зайшов у будинок попити води… Гаразд, потім подзвоню.
Соломія зрозуміла — Марія Семенівна права. Ще одна ніч, і все повернеться на свої місця…
Телефон задзвонив знову. Ярослав не поспішав відповідати.
— ВідповідайВона підвелася, взяла свою сумку й вийшла з будинку, усвідомлюючи, що тепер її серце вільне, а попереду чекає нове життя.
