Два тижні кіт навідувався до вікна. Співробітники були в шоці, коли зрозуміли, що ховається за цим

Автор Гнатів ОстапЧас читання 2 хв.Перегляди 19

Два тижні кіт приходив під вікно. Персонал аж очі витріщив, коли зрозумів, чому.

До кабінету влетіла Оксана молода медсестра, ще пахнуча аптекою з училища. Очі горіли, щоки палали:

На́таліє Петрівно! Він знову тут! Уявляєте?

Хто «він»? завідувачка втомлено потерла скроні. Нічна зміна виявилася важкою, а тут ще й це

Кіт! Рудий, з білою лапкою Вже півдня сидить! І що дня приходить, уявляєте?

Як це «що дня»?

Наталія Петрівна, головлікар реанімації, знову перевіряла папірці перед обходом. Нова пацієнтка з пятої палати все ще не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після того, як її збив мотоцикліст на переході. Якийсь шалений гонщик проскочив на червоне Наче їм мало клопоту зі звичайними хворими!

Оксана сіла на край стільця:

Та вже два тижні як ходить. Під вікно палати, де лежить Ганна Михайлівна. Сидить і дивиться, дивиться Санітари ганяють а він знову повертається. Ми його вже прозвали Дежурним.

Наталія Петрівна скривилася тільки безхатькових тварин їм тут не вистачало! Хотіла лаяти медсестру, але справ було по горло. Та щось в Оксаниному голосі змусило її підвестись і підійти до вікна.

На підвіконні справді сидів кіт. Рудий, з білою лапкою точно, як казала Оксана. Худий, але явно не бездомний: шерсть хоч і збентежена, але видно, що колись його чесали. Сидів якось не по-звичайному ніби вартовий на посту. І пильно дивився у вікно палати, де лежала та пацієнтка.

Господи, яка маячня, буркнула завідувачка. У нас людина між життям і смертю, а ми тут про котів

Та щось у цій історії не давало їй спокою. Можливо, те, що цей кіт так наполегливо повертався, попри всі спроби його прогнати? Яка ж то відданість! Не кожна людина так вміє.

Що ми знаємо про цю пацієнтку? раптом спитала вона.

Оксана знизала плечима:

Та майже нічого. Ганна Михайлівна, пятдесят років. Живе одна, іноді її відвідує син. Її збили на переході, прямо біля хати

Якої хати?

Та он тієї чотириповерхівки, медсестра махнула рукою у бік вікна. Жовтої, за лікарняним парканом.

Наталія Петрівна знову подивилася на кота. Той ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки аж мурашки пробігли від цього виразного ко

Мені 45 років, і я більше не приймаю гостей у своєму домі Дехто, завітавши до когось у гості, забуває, що вони лиш гості: поводяться нетактовно, дають поради і не поспішають додому. Колись я була дуже гостинною, але швидко змінила своє ставлення. Переступивши рубіж сорока років, я припинила кликати гостей додому. Навіщо мені це? Дратуватися через таких гостей — не хочу. Свій останній день народження я святкувала у ресторані. Мені так сподобалося, що тепер святкуватиму так завжди. Зараз поясню, чому. Влаштувати вечірку вдома — дорого. Навіть простий вечір вимагає чималих витрат. А якщо це святкове застілля — сума ще більша. Гості зазвичай приходять із скромними подарунками, бо часи важкі. А потім сидять до пізньої ночі. Я ж хочу відпочити, а не мити купу посуди й прибирати. Я нікого не чекаю у своїх стінах. Прибираю й готую тоді, коли мені зручно. Після домашніх свят раніше відчувала втому й пригніченість. Тепер після свят можу спокійно прийняти ванну й лягти спати раніше. Я маю багато вільного часу і використовую його з розумом. Друзі можуть заскочити на чай, але я не переймаюся, якщо не маю особливих частувань. Тепер відкрито висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити — прямо пропоную гостям йти. Можливо, це здається не надто гарним, але мене це не турбує. Я ставлю свій комфорт на перше місце. Найцікавіше, що ті, хто часто ходить у гості до інших, рідко звуть когось додому. Їм легше веселитись у чужих стінах, не переймаючись прибиранням і готуванням. А ви приймаєте гостей? Чи вважаєте себе гостинною людиною?

– Ми зупинимось у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я дуже активна жінка: мені вже 65, але досі люблю подорожувати, відкривати нові місця та знайомитися з цікавими людьми. З теплом і сумом згадую молодість, коли в Україні можна було поїхати у відпустку на море, вирушити з друзями в похід чи поплавати на човні по Дніпру — і все це коштувало копійки. Але ті часи вже минули. Я завжди любила нові знайомства — на пляжі у Затоці, у театрі в Києві. З багатьма друзями ми підтримували стосунки багато років. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми разом жили у одному санаторії під Одесою. Розсталися подругами, іноді надсилали одна одній листівки до свят. Аж раптом одного дня отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає поїзд. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, хто це міг бути, тому з чоловіком нікуди не поїхали. Раптом, о четвертій ранку — дзвінок у двері. Відкриваю — і просто очманіла: на порозі стоїть Оксана, дві її доньки-підлітки, бабуся і якийсь чоловік, з купою торб. Ми з чоловіком завмерли від здивування, але впустили їх у квартиру. Оксана питає: – Чому не зустріла нас? Я ж телеграму надіслала! Таксі ж коштує чимало! – Пробач, я не знала, хто це написав! – У мене твоя адреса була. Ось я тут. – Я думала, ми просто листуватимемось! Виявилось, що одна з доньок вступає до університету, а решта приїхали її підтримати. “Житимемо у тебе! Не маємо грошей на оренду! А твоя квартира — майже в центрі!” Я була шокована — ми ж навіть не родичі! Нам довелось годувати їх тричі на день, хоча вони й приносили трохи продуктів, ніхто готувати не збирався. Я мусила всім догоджати. Через три дні я більше не витримала і попросила Оксану з сім’єю з’їхати. Влаштувався страшенний скандал: Оксана побила посуд і кричала. Я була приголомшена її поведінкою. Вони пішли, прихопивши мій халат, декілька рушників і навіть великий казан з борщем! Як їм це вдалося — не знаю. Казан просто зник! Ось так завершилася наша “дружба”. І на щастя! Більше я її не чула і не бачила. Тепер знайомством з новими людьми довіряю набагато менше.