14 червня
Сьогодні – це той день, коли я остаточно закрила двері.
«Мамо, відчини! Ну, будь ласка!» – кулаки сина гупали по металевих дверих так, наче хотіли вирвати їх із косяка. – «Я знаю, що ти вдома! Машини немає, відповідно – нікуди не пішла!»
Я сиділа у кріслі, спиною до дверей, і тримала в руках чашку з уже холодною кавою. Руки тремтіли так, що блюдце дзвеніло.
«Мамо, що відбувається?» – голос Дмитра звучав все більш розгублено. – «Сусіди кажуть, ти вже тиждень нікого не впускаєш! Навіть Олену прогнала!»
При згадці про невістку мені аж посунулося під грудьми. Олена. Його дорогоцінна Оленка, заради якої він на все готовий. Навіть на те, що сталося минулого четверга.
«Мамо, я викличу майстра!» – загрозив Дмитро. – «Зламаю замок!»
«Не смій!» – нарешті вигукнула я, не обертаючись. – «Навіть не думай торкатися моєї двери!»
«Мамо, але чому? Що трапилося? Поговори зі мною!»
Я заплющила очі, намагаючись зібрати думки. Як пояснити синові те, що я випадково почула в коридорі поліклініки?
«Мамо, будь ласка, – голос Дмитра став тихим, благальним. – Я за тебе хвилююся. Олена теж».
Олена хвилюється. Звісно, хвилюється. Боїться, що її плани розваляться.
«Іди, Дмитре. Іди й більше не повертайся».
«Мамо, ти що, захворіла? Температура є? Давай, я лікаря викличу».
«Лікар мені не потрібен. Потрібно, щоб ти залишив мене в спокої».
Я підвелася з крісла і підійшла до вікна. На подвір’ї стояв Дмитро, розмовляючи по телефону. Напевно, дзвонив своїй Олені, розповідав, що мати знову «з примхами».
Син підвів голову, побачив мене у вікні, і махнув рукою, показуючи, що йде нагору. Я відійшла від вікна і знову сіла.
За хвилину – знову стук.
«Мамо, це я з Оленою. Відчини, будь ласка».
Я стиснула зуби. Ось і привів її. Свою дружину, таку «турботливу» майбутню власницю моєї оселі.
«Валентино Іванівно, – почувся м’який голос невістки, – це Олена. Відчиніть, будь ласка. Дмитро дуже переживає».
Яка актриса! Навіть голос змінює, коли треба.
«Ми принесли вам продукти, – продовжувала вона. – Молоко, хліб, ваші улюблені медовики».
Медовики. Я гірко посміхнулася. Місяць тому Олена дізналася, що я люблю медовики з горіхами – і з того часу постійно їх купувала. Така «уважна» невістка.
«Валентино Іванівно, ну скажіть хоть щось, – голос Олени став тривожним. – Ми ж непокоїмося».
«Непокоїтеся», – прошепотіла я так, щоб за дверима не почули.
«Мамо, я не піду, поки ти не відчиниш! – оголосив Дмитро. – Простою тут усю ніч!»
Я знала, що він не блефує. Він завжди був упертим – ще з дитинства. Якщо що задумав – не відступить.
«Добре, – нарешті сказала я. – Але лише ти. Один».
«Що?» – не зрозумів син.
«Олена нехай іде додому. Поговорю тільки з тобою».
Я чула, як вони щось прошепотіли за дверима.
«Мамо, але чому? Олена ж теж непокоїться».
«Бо я так сказала. Або ти один, або ніхто».
Ще кілька секунд шепоту, потім – голос Олени:
«Добре, Валентино Іванівно. Я піду. Дмитре, зателефонуй, якщо щось з’ясуєш».
Я дочекалася, поки її кроки затихнуть у під’їзді, потім повільно підійшла до дверей і повернула ключ.
Дмитро ввірвався до квартири, немов буря, одразуДвері знову замкнулися, але на цей раз Валентина Іванівна знала – вони більше не відчиняться перед тими, хто цінує лише матеріальне, а не те, що залишається у серці назавжди.
