Володимир стояв перед знайомими дверима й ніяк не міг наважитися дзвонити. У руці велика торба з речами, у кишені куртки дзвеніли ключі, які він так і не відважився дістати.
Три дні тому він пішов звідси після чергової лайки, гримнув дверима й крикнув дружині, що більше не повернеться. Тетяна тоді кинула йому вслід капець і завила, щоб забивав куди бачать очі. Звичайна сімейна суперечка таких були десятки за тридцять років шлюбу.
Але цього разу щось пішло не так.
Володимир натиснув дзвінок. За дверима почу тися кроки, потім голос Тетяни:
Хто там?
Це я, Володько. Відчиняй.
Тиша. Довга й незручна.
Тетяно, ти чуєш? повторив він.
Чую, похололо відповіла дружина. І тобі чого треба?
Як чого? Додому прийшов.
Це не твій дім.
Володимир остолопів. За тридцять років Тетяна ніколи так далеко не заходила, навіть у найлютіших сварках.
Тетяно, годі дурнем корячитись. Відчини, поговоримо як слід.
Не відчиню. І говорити не маю бажання.
Та що з тобою? Чого цей страва-базар?
Сам знаєш чому.
Володимир та й знав. Три дні тому Тетяна знайшла в його кишені номер телефону жіночим почерком. Банальність колега з роботи дала свій номер, попросила перетелефонувати через якусь нараду. Але пояснити це шаленій дружині виявилося неможливо.
Тетяно, я ж пояснив! Це Світлана Павлівна з бухгалтерії. Службовий номер дала.
Службовий, звісно ж, почувся її голос із-за дверей. О десятій вечора по службі дзвонять?
Які десьять? Я ж взагалі їй не дзвонив!
Брешеш. Бачила у твоєму телефоні.
Володимир відчув, як все нутро в ньому стислося. Він дійсно телефонував Світлані Павлівні, але зовсім з іншого приводу. Донька колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він обіцяв закинути словечко. Звичайна чоловічна послуга, без жодного підтексту.
Тетяно, дай увійти, поясню все спокійно.
Ні. Розказуй звідси.
Володимир озирнувся. На сходах могли зявитися сусіди, а він не хотів виносити сімейне лайно на люди.
Гаразд, слухай. Дзвонив я Світлані Павлівні, правда. Але не через те, що ти гадаєш. У неї донька на медичний вступає, а там мій товариш працює. Обіцяв з ним перемовити.
І ти гадаєш, я повірю цій казочці?
Це не казка, а правда!
Правда? А чому тоді мені нічого не розповів? Чому приховував?
Володимир зніяковів. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не через якісь погані наміри, просто не вважав потрібним втягувати її у службові дрібниці.
Не приховував. Просто не надав значення.
Оце так тобі. А ще чому не надав значення? Розповіси, нащо ти з нею після роботи в кавярні сидів?
У Володимира серце тьопнуло. Звідки Тетяна могла це знати?
Звідки в тебе…
Соломія Мельник вас бачила. Каже, сиділи як голуби, за ручки трималися.
Ми за руки не трималися! обурився він. І сиділи всього півгодини. Вона почастувала кавою за допомогу з дочкою.
Звісно, почастувала. Ото тобі тепер вдячні постали.
У голосі Тетяни лунала така злість, що Володин мир зрозумів просто так вона його не впустить.
Тетяно, кохана, ну подумай сама. Нащо мені інші жінки? У мене є ти, наша сімя.
Була сімя. Тепер немає.
Як немає? Що ти несеш?
А те й кажу. Набридло мені жити з зрадником.
Та який я зрадник?
А коли через кілька тижнів він, прийшовши за документами, побачив зміни в квартирі чужі предмети побуту, порожній стіл, де колись стояли їхні спільні фотографії раптом усвідомив, що Тетяна просто вирвала його зі свого життя тому, що була готова йти далі сама, і жоден дзвінок, ні їхнім дітям, ні старому Петровичеві, не поверне вже тих тридцяти років споконвічного і сварливого щастя.
Двері закриті для чоловіка
