Дмитро Коваленко стояв перед знайомими дверима й не міг насмілитись натиснути дзижку. В руці велика торба з речами, а в кишені куртки бряжчали квартирні ключі, які він так і не рішився дістати.
Три дні тому він пішов звідси після чергової лайки, грюкнувши дверима й крикнувши дружині, що більше не повернеться. Оксана тоді запустила за ним капцями й заверещала, щоб забирався куди очі дивляться. Звична сімейна перепалка, як багато їх було за тридцять років шлюбу.
Але цього разу щось пішло не так.
Дмитро натиснув дзижку. За дверима почулись кроки, потім голос Оксани:
Хто там?
Це я, Ксю. Відчиняй.
Тиша. Довга, неприємна тиша.
Оксан, ти мене чуєш?? повторив Дмитро.
Чую, холодно відповіла дружина. І що тобі треба?
Як що? Додому прийшов.
Це вже не твій дім.
Дмитро остолопів. За тридцять років спільного життя Оксана ніколи не заходила так далеко, навіть у найлютіших сварках.
Оксан, годі дурниці робити. Відчини, поговоримо як люди.
Не відчиню. І балакати не буду.
Та що з тобою? Звідки ця тарабарщина?
Сам знаєш звідки.
Дмитро й справді знав. Три дні тому Оксана знайшла в кишені його куртки номер телефону, написаний жіночою рукою. Банальність колега по роботі дала свій номер, попросила передзвонити з якогось наради. Але пояснити це розлютованій дружині виявилось неможливо.
Оксано, я ж тобі пояснював! Це Людмила Петрівна з бухгалтерії. Справа робоча.
Робоча, звісно, почувся її голос із-за дверей. О десятій вечора робота?
Якій десять? Я ж їй не дзвонив взагалі!
Брешеш. Я бачила в твоєму телефоні.
Дмитро відчув, як у середині все стиснулось. Він справді дзвонив Людмилі Петрівні, але з зовсім іншого приводу. Дочка колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він пообіцяв словечко замолвити. Чисто людський жест, без підтексту.
Оксано, ну пусти, все спокійно поясню.
Ні. Пояснюй звідси.
Дмитро озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитись сусіди, а йому не хотілось виносити сімейне лайно на люди.
Гаразд, слухай. Дзвонив Людмилі Петрівні, це правда. Але не з тієї причини, що ти гадаєш. У неї дочка на медичний збирається, а там мій приятель працює. Я обіцяв погамкати з ним.
І ти гадаєш, я цій казці повірю?
Це не казка, а правда!
Правда? А чому тоді мені нічого не сказав? Чому приховував?
Дмитро заніяковів. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не через погані наміри, просто не вважав потрібним посвячати її в робочі дрібниці.
Не приховував. Просто не надав значення.
Та-а-а, не надав. А ще чому не надав? Може, розкажеш, навіщо ти з нею після роботи в кав’ярні сидів?
У Дмитра єкнуло серце. Звідки Оксана могла про це знати?
Звідки ти…
Галя Воронова вас бачила. Каже, сиділи як голубки, ручки в ручках.
Ми не трималися за руки! обурився Дмитро. І сиділи тільки півгодини. Вона частувала кавою подяки за допомогу з донькою.
Звичайно ж, частувала. Які нині подячні пішли.
У гол
Дмитро вже збирався йти, коли двері несподівано відчинились, Оксана простягнула йому тарілку з варениками, муркотячи: “Чого стоїш як паршивець у сінях, заходь до хати, бо сметана вистигає”.
