**Дві ночі та один день**
Оксана щораз поглядала на годинник. Час повз, наче равлик – повільно й важко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого все на годинник визираєш? Спішиш? – запитала головна бухгалтерка Марія Степанівна.
— Ні, але…
— Чоловік? У твоєму віці жінка може квапити час лише через чоловіка. А в моєму – мріє його зупинити. – Марія Степанівна зітхнула. — Гаразд, іди. Від тебе все одно толку немає.
— Дякую! — Оксана почала швидко закривати програму на моніторі.
— Кохаєш? – з сумним допитом запитала Марія Степанівна.
— Кохаю. — Оксана дивилася на начальницю прямо.
Її стіл стояв найскось від столу Оксани, і вона бачила її добре. Розміри кабінету не дозволяли розставити меблі інакше. І Оксана відчувала себе, як на іспиті, під пильним поглядом начальниці.
— А чого тоді заміж не виходиш? Не кличе? – Марія Степанівна зняла окуляри й терла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалася й не змогла з ним розірвати. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? – здивувалася Оксана.
Тепер вона втупилася в начальницю.
— Я теж була молодою. Думаєш, лише ти на цю гачок потрапила? Дівчино, якщо чоловік не пішов із родини одразу, то не піде ніколи. Прийми як даність. Піди сама.
— Але… я кохаю.
— Коли ти йому набриднеш або, не дай Боже, дізнається дру”А потім, одного дня, коли Оксана йшла додому після роботи, вона побачила Максима з Мариною-Веронікою у парку, і вони посміхнулися їй так щиро, що серце вже не боліло.”
