**Дві ночі й один день**
Оксана раз-по-раз дивилася на годинник. Час повз, наче равлик по каменю — повільно, важко. До кінця робочого дня лишалася ще година.
— Чого на годинник витріщаєшся? Поспішаєш? — поцікавилася головна бухгалтерка Марія Степанівна.
— Ні, просто…
— Чоловік? У твої роки лише через чоловіка жінка може так поспішати. А в мої… ми мріємо зупинити час. — Марія Степанівна зітхнула. — Гаразд, іди. Від тебе все одно користі мало.
— Дякую! — Оксана почала швидко закривати програму на моніторі.
— Любиш? — з якоюсь сумною цікавістю спитала начальниця.
— Люблю. — Оксана подивилася їй прямо в очі.
Їхні столи стояли так близько, що Марія Степанівна бачила кожен її рух. Кабінет був малесенький, розташувати меблі інакше неможливо… І Оксана завжди відчувала себе ніби на оглядинах під неухильним поглядом начальниці.
— То чого ж заміж не йдеш? Не кличе? — Марія Степанівна зняла окуляри, потерла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика. Спочатку приховав правду, а потім — вже запізно, бо ти закохана. А тоді… обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — Оксана остовпіла.
— Я теж була молодою… Думаєш, ти одна так потрапила? Дівчинко, якщо чоловік одразу не пішов із сім’ї — не піде ніколи. Прийми це… І піди сама.
— Але… я його люблю.
— Коли ти йому набриднеш — або, не дай Боже, дружина дізнається — буде ще болячіше. Хоч гідність збережеш. Повір. І карму псувати не варто. — Начальниця знову наділа окуляри, і враз стала строгою.
— Подумай. В понеділок не спізнюйся, — додала вона, не відриваючи очей від паперів.
— Любить… — Марія Степанівна зітхнула, коли Оксана вийшла.
А Оксана злетіла сходами, кивнула вартовому і вискочила на вулицю, залиту яскравим травневим сонцем. Вона відразу побачила машину Тараса і підійшла.
— Ну нарешті, вже думав, не вийдеш ніколи! Сиджу тут, як верба на Хрещатику, — буркнув він, коли вона сіла поруч.
Завів двигун, вирушив.
— Куди їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — спитала вона.
— Сюрприз. — Він кинув на неї променистий погляд, від якого в грудях заболіло, а в животі розлилося солодке тепло.
Машина виїхала за місто, потім звернула на польову дорогу, що вилася між деревами. Оксана дивилася вперед… Їхати так вічно, до самого краю світу — тільки вдвох! Але незабаром з’явилися дачі.
— Приїхали! — Тарас усміхнувся.
— У тебе що, є дача?
— Ні. Це дача мого друга. Він із дружиною не поїдуть — у неї передпологовий відпочинок. Тож на всі вихідні вона наша.
— А… твоя дружина? Вона просто так відпустила тебе? — Оксана недовірливо дивилася на нього.
Він зупинився біля високого паркану.
— У нас дві ночі й цілий день. — Тарас нахилився поцілувати її.
*«Лише дві ночі й день… — сумно подумала вона. — А потім все буде як…»*
Він вийшов, дістав з багажника пакети. Вона теж вийшла, вдихнула свіже повітря. Па…
