Звуть мене Володимир. Я працюю у школі вчителем математики у сільській школі. А ще я займаюся репетиторством, щоб забезпечувати свою сім’ю. Живемо ми з дружиною та сином у невеличкому будиночку. Саме тому не учні ходять до мене, а я до них.
Одного разу я йшов на заняття до свого нового учня. Мені довелося йти три кілометри. Біля сусіднього будинку, куди мені треба було звернути, я помітив трьох діток. Це були дві дівчинки та маленький хлопчик. Вони безупинно стукали у двері. Надворі відчувався морозець. Меншеньке дитя вже плакало від відчаю, бо їм ніхто не відчиняв.
Я не знав, чи вони жили там, чи прийшли до когось, тому не став допомагати нічим. Однак я помітив, що діти були брудні та не доглянуті.
Мене зустріли батьки мого учня і ми розпочали заняття. Хлопчик був кмітливим та розумним, тому ми швидко виконали всі заплановані завдання. Коли я одягався, запитав маму свого учня, що у них за сусіди такі – двері не відчиняють дітям.
Вона тільки головою похитала. Сказала, що у тому домі живе багатодітна мама. У неї вже трьох дітей до притулку забрали, бо її позбавили батьківських прав. Так вона щороку інших народжує!
– Пияч ить та мати, починаючи зранку. Чоловіки до неї всякі приходять, теж з нею ок овиту вживають. Жінка дітей надвір виг аняє, щоб не заважали. Гуляють вони самі, без нагляду. Вона ж їх не пускає до хати. Діти й голодні, і обідрані. Всі сусіди їм допомагають, годують їх.
– А чому ніхто не поскаржиться до поліції?
– Та скаржилися вже. Повинні ж уже зі служби опіки приїхати, а все немає. А мати їх лише на ночівлю пускає, а незабаром взагалі холодно буде. Ще переохолодження буде у діток. Думаю, у сиротинці краще було б їм. Постійно у тому будинку п’янки та конфлікти.
Коли я повертався додому, діти сиділи на призьбі. Їм набридло вже стукати у двері, щоб мама впустила їх додому погрітися.
А я все осмислював, як це – розуміти, що рідна мати навмисно не пускає до будинку? Навіщо було народжувати цих діток і прирікати їх на таку тяжку долю?
