— Двох витягнемо — і третю потягнем. Візьму підробіток. Чи може, хочеш позбутися дитини? — прямо запитав чоловік.
Мар’яна вже кілька днів відчувала постійну втому. Скільки справ треба переробити, а їй хотілося сісти й не рухатися, а ще краще — лігти й лежати. На їжу дивитися не могла. Зробила тест на вагітність, який підтвердив її здогадки.
Лише два роки, як вийшла з декрету, не встигла відпочити від пелюшок і розпашонок, а тут знову… Засмутилася. Олесю ось-ось п’ять виповниться, Соломійка вже у другий клас перейшла. Діти потребують її теплоти й уваги, а вона буде зайнята немовлям. Чи зрозуміють вони її? Чи не заздритимуть новій сестричці чи братикові?
«Звісно, дитина — це Божий дар. Дав Бог дитину, дасть і на дитину. Ще що там кажуть у таких випадках? Так, але час неспокійний, невпевнений, хоч коли він був легким? Жінки навіть під час війни народжували. Що сказати на роботі? Що скоро йду у декрет, а потім постійно братиму лікарняні? Та й яка робота з трьома дітьми? Сім’я збільшиться, а жити доведеться на одну Денисову зарплату…» Мар’яна мучилася сумнівами й не поспішала «порадувати» чоловіка. Час на роздуми ще був.
Нещодавно шеф цікавився, чи не збирається хтось у декрет або звільнятися. Зрозумілі його побоювання — у колективі переважно жінки. Мар’яна разом з усіма запевнила, що у неї вже є син і донька, і в декрет вона точно не збирається. І ось на тобі.
«Чому я все про роботу думаю? Родина та діти — найважливіше, робота ж точно…» Час йшов, а Мар’яна все вагалася, міркувала, і ніякого рішення прийняти не могла.
— Ти не захворіла? Бліда, і весь час у думках. Я вже тричі запитав, що подаруємо Микиті та Дар’ї, а ти не чуєш. Чи щось трапилося? — запитав чоловік одного разу після вечері.
Тоді Мар’яна й розповіла йому все. Денис трохи помовчав і спитав:
— І що робитимемо?
Він запитав не «що ти робитимеш?», а «що ми робитимемо?» Все правильно — вирішувати треба разом. І саме за це вона так любила свого чоловіка. Він не залишить її самотньою зі своїми сумнівами. Їй стало трохи соромно, що намагалася все вирішити сама. Здалося легше, ніби важкий камінь звалився з плечей. Мар’яна поділилася з Денисом своїми ваганнями.
— Двох витягнемо — і третю потягнемо, — впевнено відповів він.
— Але я ж сяду у декрет. Житимемо на твою зарплату. Невідомо, коли вийду на роботу і чи взагалі вийду. Хоча соціальні виплати будуть… — знову засумнівалася Мар’яна.
— Нічого, проживемо. Візьму підробіток. Чи, може, ти хочеш зробити аборт? — прямо запитав Денис.
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Ти будеш цілими днями працювати, я — крутитися вдома з дітьми. Так і життя пролетить… Не знаю, — повторила.
— І з двома, і з трьома дітьми життя пролетить однаково непомітно. Гаразд. У нас є час подумати?
— Так, трохи є.
— Ну, то не будемо поспішати. Повернемося до цієї розмови пізніше, хоча я впевнений, ти вже зробила вибір. Чи я помиляюся?
— Як ми всі в двох кімнатах розташуємось? — Мар’яна окинула поглядом тісну двокімнатну квартиру, яка дісталася їм від Денисової бабусі.
— Я поговорю з батьками. Запропоную їм помінятися квартирами. У них три кімнати на двох. Думаю, погодяться. Тато сам пропонував, коли ми Соломійку чекали.
Мар’яна сумнівно глянула на чоловіка, але нічого не сказала. Як і очікувала, свекруха встала у позу.
— Твоя жінка спеціально завагітніла, щоб отримати більшу квартиру. Вона з тебе вірьовки виє, а ти їй у всьому потураєш.
— Мамо, це моя ідея щодо квартири. Мар’яна до цього ніякого відношення не має, — заступився за дружину Денис.
— Значить, то ти, сину, хочеш позбавити нас спокійної старості? Не сподівалася. Ми звикли тут жити. І не впевнена, що клопоти з переїздом —
