Ми з Лізою знайомі з раннього дитинства. Вона моя сусідка. У ранньому віці у неї помер тато, через років 6 пішла з життя мама. У наслідок чого, Лізу відправили в дитбудинок. Саме в той момент я зрозумів, що по-справжньому її кохаю. А коли відбулася наша зустріч, освідчуватися в кохані було вже надто пізно.
Ми жили в маленькому містечку, на нашій вулиці практично не було дітлахів. Ясна річ, що з Лізою ми були найкращими друзями. У нас існувала традиція: іти разом до школи та зі школи, а ще я постійно проводжав її додому. Над Лізою постійно жартували, знущалися, бо батька вона не мала, а мама зловживала алкоголем. І саме це провокувало дітей, а вони у такому віці дуже жорстокі. Тому час від часу я захищав її.
В один момент різко я перестав помічати Лізу, вона не ходила в школу, не приходила в гості. Так само я помітив, що ніде нема її мами. Тоді мама мені пояснила, що тітка Валя померла, а Лізу забрали в дитячий будинок. Та мама постаралася заспокоїти мене, що Ліза там ненадовго, зовсім скоро її забере якась хороша любляча сім’я.
Йшов час, я випустився з коледжу, пішов в армію, а її я все так і не зустрічав. Кожен день я мав якусь маленьку надію, що ця зустріч сьогодні відбудеться. У той момент, коли я дізнався, що її забрали, зрозумів: я кохаю її. Повернувшись додому, я побачив світло в її квартирі й вирішив завітати.
Постукав, двері відчинила Ліза. Перше, що впало мені в очі це маленька дитина, яка тулилася до її ніг. Неочікувано пролунав чоловічий голос. Вона відразу мовила, що це кур’єр спутав номери квартири та відразу зачинила двері. Я зрозумів — занадто пізно.
Переїхав я в інше місто жити, де влаштувався на роботу. З усіх сил старався забути “сусідку”. Проте коли дивився на інших дівчат, відразу уявляв її. Це так дратувало. Прийшла жахлива звістка про смерть батька, мама попросила повернутися, та я не міг. Це була поза моїми силами: щодень бачити Лізу щасливою з іншим чоловіком. Але потім у мене не було вибору. Мама сильно занедужала і їй була потрібна моя допомога.
Одного дня хтось постукав у двері, я відчинив і побачив там маленького хлопчика:
– Дядечко, допоможіть, будь ласка, зібрати ліжечко для сестрички.
– Звісно допоможу, а де тато?
– Він пішов і більше не вернеться, так мама сказала.
Я без проблем допоміг. І з того часу ми все більше почали проводити час разом, ходили один до одного в гості. Потім Лізі прийшлося лягти в лікарню на зберігання, а тим часом хлопчик жив у мене.
Ми з хлопчиком дуже круто проводили час: багато гуляти, ходили в цирк, грали у футбол та звісно відвідували Лізу. Правда, її колишній чоловік так і ні разу не з’явився.
І знову я з Андрійком гуляли парком і тут він каже:
– Дядечку, будьте моїм татком, будь ласочка, — хлопчик промовив ці слова, поглянув своїми блакитними оченятами на мене, в яких відзеркалювалися і надія, і страх. Звісно, що не зміг я відмовити йому, адже за цей час я полюбив хлопчика, як рідного.
Пройшов місяць й ми забрали додому Лізу та новонароджену дівчинку. Через невеликий проміжок часу ми офіційно одружилися. Діти взяли моє прізвище.
Минуло 9 років з того часу, а нічого не змінилося. Ми щасливі, як раніше. Після кожного робочого дня я повертаюсь у дім, наповнений затишком та любов’ю. Там мене зустрічає кохана дружина та наші дітки. Разом нам добре.
