Мені 23 роки. Я вже занадто дорослий, щоб вірити в чудеса й завчасно не думати про те, що буде з нашим будинком, як покине життя моя бабуся. Річ у тім, що це бабуся зі сторони батька, який покинув нашу сім’ю дуже давно. Знайшов собі жінку на заробітках, там і живе. У мене також, окрім бабусі є дядько Микола і тітка Маруся. Всі вони давно проживають у Чехії, а ми разом з мамою та бабусею жили лише самі в селі вже понад 10 років.
Бабуся ще давно казала, що після її см ерті цей будинок отримаю я — її онук. Однак, є одне але. У моєї бабусі та той період були троє рідних дітей, які першочергово за законом мають право на всю власність. Всі родичі приїжджають в Україну тільки на Різдво і на Пасху, решту часу ми самі доглядаємо і турбуємось за бабцю. Як нині пам’ятаю, вони говорили, що їм цей будинок не треба й даром і що ми спокійно можемо залишитись в ньому й після см ерті бабусі. Але питання: на яких умовах? Як власники чи орендарі?
Звісно, такої картини для своєї матері я не хотів. Я то не пропаду, але матір на дворі в мене жити не буде! Батько й так покинув її. Вона в мене дуже добра й довірлива, тому нею так легко всі й маніпулювали. Я все-таки вирішив перед смертю оформити все майно бабусі на своє ім’я. Вона була не проти й переписала її на мене. Тітка Люба, мати моєї нареченої Світлани працює нотаріусом, тому майже задарма переоформила всі папери.
Після см _ерті бабусі мій дядько Микола і тітка Маруся швидко згадали, що все-таки вони діти моєї бабусі й мають право продати будинок, в якому народились і виросли. Однак, тоді вони не знали, що будинок вже більше як пів року належить мені! Вони як дізнались, то були злющі не на жарт. Навіть до суду подали, що я примусив бабцю переписати на мене все майно. Вони його програли звісно, бо всі знали як я ставився до бабусі і як ми з мамою доглядали її в останні дні. Після ми навіть не розмовляли. Ось так! Мої передчуття справдились. Разом з бабусею я втратив й усіх родичів загалом.
