Дядько Павло, або Життя триває…
Олег сидів за кухонним столом, нудно дивлячись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою глянув на недопитий чай у склянці, розведений до останньої можливості. Більше заварки не залишилося, як і грошей, щоб купити її. Олег встав і виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив з чайника охолоджену окріп, випив.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, квартира, дружина, донька… І нічого не лишилося.
***
Олегу було п’ятнадцять, коли мати привела до хати чоловіка. Вона щільно притискалася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядько Павло. Він житиме з нами. Ми розписалися, — соромливо сказала вона, тереблячи іншою рукою комір шовкової квітчастої сукні.
Дядько Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчий за неї ростом і дуже худим. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Олег не дитина, здогадувався, що в матері є коханий. Вона часто по вечорах кудись йшла, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легкою винуватою посмішкою на губах і зі стертою помадою. Олегу навіть подобалося залишатися самому.
Усі казали, що мати в нього гарна й молода. Було приємно це чути, хоча сам Олег так не вважав. Мати є мати, не гірша за інших. Але чи молода? Усі люди старші за тридцять Олегові здавалися старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела до хати дядька Павла. Невже їм удвох було погано? Олег розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Олеже! — гукнула йому мати зриваючимся голосом.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше жити. Ти не ревнуй, для мене ти залишишся найважливішим у житті, — промовила мати, зайшовши пізніше до його кімнати. — Зараз зроблю картоплю, і будемо вечеряти. І постарайся поводитися з ним пристойно.
Мати порхала навколо дядька Павла, щоки її палали, погляд був затуманений. Олег відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона в тебе добра. Ти вже дорослий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, гадаєш, легко їй буде самій? Ось то й воно. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Олегом дядько Павло.
Олег насуплено мовчав, хоча розумів, що той правий. Треба віддати дядькові Павлу належне — він ніколи не розпитував про шкільні справи, ким Олег мріє стати.
Закінчивши школу, Олег оголосив матері, що нікуди не вступатиме, піде до армії, відчуваючи себе зайвим тепер.
— І правильно. Армія — це хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — вагомо сказав дядько Павло, перебивши матір, яка вже збиралася голосити.
Через рік зміцнілий Олег повернувся додому. Мати без кінця обнімала його, накрила святковий стіл, як годиться. Олег уперше дозволив і дядькові Павлові обняти себе. Він випив з ним нарівні, з непривички швидко сп’янів.
— Що робити думаєш? — запитав дядько Павло. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дай йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
