Слава Тобі, Господи! Дочекалася! важко дихаючи, видихнула бабуся, але її обличчя розцвіло сонячною усмішкою. Лагідно провела сухою рукою по моїй щоці, а потім втомлено поклала руки на ковдру.
Відпочинь, бабусю, благав я. Завтра ще цілий день попереду, буде коли поговорити.
Ні, Юрчику, тихо посміхаючись, похитала головою бабуся. Одного в Бога просила тебе дочекатися. Більше мені нічого не потрібно побачила, обійняла. Зараз трохи полежу, перепочину та й поговоримо. Вона стулила втомлені зірниці. Оксано, погодуй хлопця, він же з дороги.
Бабуся уже знала, що годин у неї залишилось небагато. Я для неї був єдиною опорою, як і вона для мене. Моїх батьків давно не стало пішли під руку із зеленим змієм, спершу позбувшись всього майна, а тоді і себе. Бабуся встигла вирвати мене з тієї прірви, вивчила, змусила отримати водійські права на легковий і важкий транспорт, провела до війська. І от тепер ми зустрілися. Та зустріч була не такою, як вона мріяла, та вже вибору не лишалося.
Поки Оксана, давня сусідка і вірна бабусина подруга, пригощала мене борщем на кухні, бабуся в задумі продумувала слова хотіла достукатися до мого серця, до розуму. Та й сама вже плуталась у спогадах. Кошеня Стефа, її улюблениця, не відходила останні дні, чуючи тривогу і біду. Нарешті бабуся покликала:
Юрчику, підійди. А коли я сів біля ліжка, почала тихо: Хотіла б я поняньчиться з твоїми дітками, Юрчику, та не зможу вже, видно. Одному важко. Якщо зустрінеш добру дівчину не випускай, на все життя бери. Життя легким не буває, а веселощам та лінощам не віддавайся, і головне стерегись того проклятого вина! Один потрапить у його пастку, а страждають усі рідні. Доріг в житті багато, але обирай правильну. Бабуся замовкла, чи то зібравшись із думками, чи згадуючи моїх батьків. Потім зібрала сили й додала: Квартиру на тебе переписала, буде куди молодій жінці стежкою ступати. На похорон залишила грошей, Оксана розкаже. Решту на картку перевела, на перший час вистачить. Мусю мою, Стефу ту, бережи, не залишай саму. Ти ж памятаєш, сам котеням знайшов… Ну, здається, й усе. Іди, відпочинь, а я також схилюся трохи.
Вранці бабуся не прокинулася…
Я влаштувався монтажником інтернет-мереж у фірму за порадою знайомих. Команда наша шестеро хлопців, клали оптоволокно, підключали нових абонентів. Втомлювався під кінець дня, але заробітна плата цілком пристойна, та й задоволення від роботи не бракувало.
Дома мене чекала Стефа сіра киця, підібрана ще кошеням років вісім тому. Після бабусиної смерті Стефа пригнічено мовчала, перестала їсти, цілі дні просиджувала у старому бабусиному кріслі, втупившись в двері, ніби чекала, що от-от зайде господиня. Але бабуся вже не повернеться…
Я намагався підбадьорити Стефу, багато розмовляв із нею, садив собі на коліна, розповідав про робочі будні, приносив смачненьке. Лише через місяць вона почала оживати.
У той день я отримав першу зарплату. Друзі вимагали «проставитись» традиція свята, її порушити зась. Ми зустрілись у кавярні, гарно посиділи. Я також дозволив собі трохи веселощів. Повернувся додому пізно, помітно напідпитку. На порозі мене зустріла Стефа. Чомусь соромно було дивитись у великі її зелено-прозорі очі такі все розуміючі. Я відводив погляд, а вона навпаки, ловила його. Нарешті, зрозумівши мій стан, ледве чутно м’явкнула і сховалася під диван.
Стефусю, тихо виправдовувався я, не міг не піти з хлопцями. Це ж вони мені допомогли, друзі, і раптом відчув: я вибачаюся не перед кицею, а перед бабусею…
Наступного дня Стефа зустріла мене вже з ніжністю: їй подобався мій звичайний стан, коли я тверезий і спокійний. Вона обіймала мене хвостиком, муркотіла, весь вечір була поруч, а вночі вляглася біля плеча.
Вечорами я часто гладив Стефу й шепотів: «Все ти розумієш, кицюню. Але не хвилюйся, я вже дорослий, вже можу відповідати за себе. Лише одне лякає те прокляте горе з пляшки. Я знаю, в мені та генетика. Тому, мабуть, треба шукати іншу роботу: тут забагато святкувань, завжди є причини. Пятниця, середа, і навіть на день гранчака. Відмовляюсь як можу, але на мене вже дивляться вовком. Доведеться шукати щось інше. Мріяв колись стати далекобійником, але прав цих замало»
Ось чергова пятниця, я знов із друзями у кавярні. Всі гульбанять, святкують кінець робочого тижня, я ж, як завжди, замовив «Моршинську», тоскно слухаючи гучний сміх. Обслуговувала нас молода, гарненька офіціантка. Чоловіки жартували і надто активно запрошували її за стіл, а старший у бригаді грубо схопив її за руку. Перелякана дівчина виривалася та марно, він був зацементований від горілки.
Відпусти її! голосно сказав я, підводячись із місця. Всі стихли не прийнято перечити бригадиру! Від несподіванки бригадир відпустив її, дівчина вибігла, з острахом оглядаючись на мене.
Скандал не розгорівся через власника закладу високого й кремезного чоловіка в білому фартусі. Побачивши це, наші хлопці поспішили на вихід, шваркаючи злостивим поглядом у мій бік.
Не спіши, хлопче, заговорив тихо власник, представившись Михайлом. Нехай на холоді постоять, може, щось у головах прокрутиться. Він вдивлявся в мене із доброзичливою посмішкою. І нащо тобі з ними? Ти ж не пєш, бачу. Для чого така компанія?
Робота… Разом працюємо, разом і відпочиваємо, знизав я плечима.
Кинь. похитав головою Михайло. То не відпочинок, а смерть для душі Професію яку маєш?
Права отримав ще до армії. На службі рік за кермом. Мріяв стати далекобійником, але хто мене візьме?
Зразу, звісно, ні, кивнув Михайло. Але можу допомогти маю знайомих справжніх фуражів. Поки підеш до мене, на «ГАЗель», рейси по Україні, поможеш, а там і до великого тягача доберемося, тільки категорію додаткову відкриєш.
Я згоден! у мене на душі стало легко. Добродушний дядько Михайло, до того ж батько Юлі, тільки за це повага.
Михайло усміхаючись кинув до доньки:
Дякую, допомогла. Йди вже додому, нехай Юра проведе.
Юля тільки почервоніла від щастя.
***
Пять років промайнули непомітно. Я вів вантажівку зимовою дорогою до рідного Львова, де на мене чекали дружина Юля, донечка Марійка і кицюня Стефа. До міста лишалося кілометрів тридцять.
На узбіччі стояв чоловік у легкій куртці, незахищений від морозу.
«Змерзне тут подумав я, зупинився.»
Бригадир? впізнав я, ледве він сів поруч.
Він глянув на мене каламутними очима:
А, Юрко Був бригадир, але вже все не те. Бригади нема, половини хлопців теж. Один замерз, другий втопився, ще один отруївся усі від тієї клятої горілки… Інші як я на підробітках. Дістав із кишені флягу, понуро відсмоктав. Нічого, проживемо
Я висадив його біля центру міста, із сумом глянув йому вслід.
Підійшов до рідного будинку, подивився у вікно нашої квартири. На кухні сяє вогник це Юля ще не спить, чекає на мене. Може, Оксана в гості зайшла, допомагає з Марійкою. Доня солодко спить у ліжечку, над якою висить бабусина фотографія. Маленька Марійка любить щось їй розповідати, скаржитись чи ділитись дитячими радощами і бідами. Хай мама не відповідає добрі очі та лагідна усмішка на фото дарують їй спокій. А ось і Стефа на підвіконні заглядає в ніч. Побачила мене, зістрибнула і хутко побігла до дверей.
Я не один, бабусю, прошепотів я, усміхаючись у темряву. Усі вдома, усі разом, і ти з нами. Оце і є моя дорога.
