– Дякуємо Вам за вашу роботу, але, на жаль, ми більше не потребуємо ваших послуг. Впродовж трьох днів Вам виплатять заробітну плату в бухгалтерії, – сказала мені керівник відділу кадрів, опустивши очі вниз.
Та від того, що вона переживає за мій емоційний стан, мені легше не стало. Звільнення є звільнення. Я не могла повірити в те, що почула. Більше не приходитиму в офіс та не хизуватимуся своїми красивими нарядами, а як же мої подруги, з якими ми обідали. І це тільки через те, що другий раз підряд я не виконала план. Несправедливо якось це.
– Я все зрозуміла. Дякую, до побачення, – сухо відповіла я.
На вулиці весна, але на душі мені щось не весело. Мене не полишали думки про те, що моє життя не вдалося. Я відчувала себе справжньою невдахою: без роботи, без чоловіка.
– Дочко, дай пару гривень. Немає за що похмелитися, – раптом я почула, як до мене звернувся безхатько.
Я вже зібралися на нього вилити усю свою злість, як раптом побачила, що у нього в руках лежить маленьке цуценя.
– Що, сподобався песик, то візьми й купи його. Я його сьогодні знайшов у картонній коробці, він ледь не помер з голоду.
– Не потрібен мені цей задрипанець! Залиши його собі!
Я дала чоловіку 10 грн і пішла собі далі.
Я йшла та думала про те, на скільки часу мені вистачить коштів тих, що в мене залишились. Як раптом я відчула, що в мою ногу хтось треться. Це було те ж саме цуценя, що було в руках безхатька.
Цього ще бракувало. Сама не маю що їсти, а тут ще й цуценя до мене прибилося. Та раптом я подумала, що якщо я можу врятувати чиєсь маленьке життя, то не така я вже й невдаха. Мені раптово стало так шкода це маленьке створіння, я побачила яке воно беззахисне і зрозуміла, що в моєму житті не так все й погано. Я ще можу знайти роботу, а воно помре з голоду, якщо його ніхто не нагодує.
Я почала думати про те, де спатиме мій новий друг та чим я буду його годувати. Ми сіли в автобус та поїхали до мене додому.
Хто ж міг викинути таке гарне чудо, мабуть, якийсь безсердечний господар. Його собака народила цуценя і він вирішив, що ще один рот не прогодує. Це здалося мені дивним, адже якщо ти вже завів собаку, то будь готовий до того, що потрібно її годувати. А скільки з’їсть маленьке цуценя? Зовсім небагато.
Коли ми зайшли до мене додому, цуценя відразу почало все обнюхувати зрозумівши, що йому тут доведеться жити. Знайшовши пластикову тарілку, я насипала для свого нового друга корму, собі зробила кави та почала думати про те, що я робитиму далі.
Прокинувшись зранку, я зрозуміла що мені нікуди не потрібно поспішати, тож ми з моїм новим другом пішли гуляти у парк.
Там я помітила стареньку бабусю, яка була чимось схвильована. Я підійшла до неї та запитала чи можу я чимось допомогти. Літня жінка сказала:
– Ой, дочко, старість – не радість, я загубила свої ключі від квартири, не знаю як потраплю додому.
Моє цуценя Шарик ніби розуміло українську мову і почало нишпорити своїм маленьким носиком по траві. Через декілька хвилин воно голосно загавкало. Я кинулась до того місця, де було моє цуценя та побачила, що там щось виблискує. Це були ключі від квартири старенької. Тамара Михайлівна подякувала мені та запитала чи може вона чимось віддячити. Я відчула, що від цієї жінки йде якесь тепло та я можу їй довіряти, тож розповіла літній жінці про те, що шукаю роботу. Жінка сказала, що її син є керівником однієї компанії та дала мені його візитівку. Я щиро подякувала старенький за інформацію та ми пішли з Шариком додому.
Зрозумівши що мій чотирилапий друг приносить мені щастя, я вирішила взяти його з собою на співбесіду. Зібравшись думками через пів години я зателефонувала по номеру, вказаному на візитівці та розповіла усе, що зі мною зранку відбулося. Голос мого співрозмовника мені надзвичайно сподобався та я зрозуміла, що це молодий чоловік.
Прийшли ми на співбесіду разом із Шариком та цей чоловік виявився ще й дуже привабливим. Андрій Михайлович із задоволенням взяв мене на роботу та був радий, що отримав такого чудового співробітника.
А я раділа, що мені не доведеться думати про те, що я буду їсти та за що купувати речі першої потреби, адже в мене тепер є робота. Повертаючись додому, Шарик ніяк не хотів іти туди, куди я його вела. Він зупинився біля магазину, де продавалися лотерейні білети та дивись на мене своїми відданими очима. Я вирішила піти назустріч долі та придбати лотерейний білет.
Яким же було моє здивування, коли я виграла велику суму коштів. Тепер мені не доведеться винаймати житло і я зможу придбати власну однокімнатну квартиру.
