– Матусю, я вже йду, папа!
– О ти глянь на неї, яка вже дівуля стала. Ото тільки гуляти і гуляти. Ні, щоб стати матері допомогти, щось їсти зварити чи з братом позайматися.
– В сенсі? Ти ж сама мені казала, що я зможу на вихідних піти погуляти з друзями. Я ж весь тиждень всі доручення робила, аби сьогодні відпочити.
– Я твоїх «друзів знаю». Зараз як підете десь з тим Віталіком, то потім вас днем з вогнем не відшукаєш. Тобі тільки 17, які можуть бути гуляння? І взагалі – випускний клас, треба вчитися, готуватися до іспитів.
– Мамо, а це нічого, що мені не лише 17, а вже 17? Ти в свої 16 мене вже народила. А мені не можна просто з дому вийти? Та навіть, якщо й з Віталієм, то ми маємо право на щастя. Він любить мене і я в цьому впевнена, а я люблю його. Більше того, ми скоро одружимось і будемо разом все життя.
– Ну так, ну так. Дивись, щоб уже тебе не взяли заміж. От тільки відчуваю, що дитя мені принесеш раніше часу. То тоді й побіжиш до свого Віталіка. А я тебе до хати не впущу.
– Та чого ти така сердита на нього? Він же у всьому мені допомагає.
– Агааа. Я не перший рік на світі живу. Таких парубків бачила і не раз. Побачиш, коли він скористається тобою і викине як непотрібну річ. Тому зараз слухай матір, а якщо не бажаєш дослухатися, то іди звідси до свого Віталія. І не буде у мене більше доньки.
– Якщо так, то добре. Так і зроблю
Ірина зателефонувала своєму хлопцеві і попросила її забрати. Речей не брала багато, бо не знала, що затримається там надовго. Та з того дня минуло цілих 5 років:
– Іринко, привіт. А чому не телефонуєш мені? Чому внучку не привозите? Я вже всі свої справи поробила, все чекаю, коли з дитям бавитися буду, а ви ніби розчинилися. Така твоя дяка за те, що я виростила і виховала тебе?
– Дякую, мамо, в першу чергу за життя. Та ти сама мене з дому випровадила. Тож тепер не смію ступати на поріг твоєї хати. Як і обіцяла.
