В лікарні я була частою гостею. За моє життя мені робила декілька операцій. Були серед них складні та не дуже. Через часті хірургічні втручання та тривалі реабілітації у мене виникли проблеми із травленням, заробила собі холецистит. Тому тепер раз на пів року змушена лежати в лікарні. Спершу здаю аналізи, а потім проходжу курс лікування. Назначають мені в основному крапельниці на два тижні. Тому весь цей час моїм домом стає лікарняна палата.
Цього разу не все пройшло гладко, як завжди. Не встигла я переступити поріг палати, як одразу побачила невдоволене лице жіночки, яка лежала на одному із ліжок. Медсестра провела мене та сказала обрати ліжко, поки вона піде по постіль. Не встигла я розкрити рота, щоб познайомитися, як сусідка по палаті вирішила показати свій характер, типу «Я тут бос».
-Займайте ліжко біля дверей, якомога далі від мене. Я хочу добре вночі спати, раптом ви хропите, щоб мені не заважали. Говорити телефоном у коридорі, в холодильнику займайте нижню полицю, бо мені важко згинатися й вікно не відчиняти, бо я боюся протягів.
Ця невихована жінка думала, що має право вказувати мені, що і як я мушу тут робити. Я ж жіночка теж з характером, тому вирішила одразу дати їй відсіч.
-Дякую за турботу, але надалі не варто витрачати свої сили на розмови зі мною. Я уже бачу, що ми несумісні по характеру, тому подруг чи знайомих із нас не вийде. Щодо ваших розпоряджень, то можете засунути їх куди подальше. На майбутнє, перед тим, як звертатися до мене, спершу поцікавтеся хоч би, як мене звати.
Від моїх слів її аж обличчя перекосило, вона почервоніла від злості. Якби поглядом можна було б вбити, то я б уже була мертвою. Та не народилася ще така жінка, яка буде мною командувати.
Того дня мені поставили дві крапельниці. Під вечір всі процедури були завершені, тому я вирішила піти до магазину купити чогось поїсти, бо обід я пропустила. Підійшла якраз вчасно та встигла забрати останню булку з маком та кефір. Їдальня уже була зачинена, тому я вирішила перекусити в палаті.
Зручно вмостилася на ліжку, підстелила рушничок, щоб не насмітити. Коли почала їсти, то тільки й чула невдоволені зітхання своєї злої сусідки. Поки мене не було у палаті з’явилася нова пацієнтка, але вона спала, тому я все зробила дуже тихо. Правда, сусідці не сподобалося, що я влаштувала трапезу в палаті, промовчати вона, звісно, не змогла:
-Нормальні люди їдять у їдальні, а не на ліжку. Звідки ж вам про це знати? Манери вам не притаманні ні у спілкуванні, ні у харчуванні – злісно вимовила вона, навіть не дивлячись у мою сторону.
Спочатку мені здалося, що вона говорить сама із собою, а не звертається до мене. Лише через декілька хвилин я зрозуміла, що говорять до мене.
-Добре, що ви гарно виховані та знаєте, що під час звертання до співрозмовника треба дивитися на нього, а не в інший бік – це, по-перше. А, по-друге, не вам вказувати, де мені їсти. Ви тут не начальник, а такий же пацієнт, як і я. Сподіваюся, що вам скоро стане легше, щоб там з вами не трапилося й вас випишуть. Бо два тижні вашої присутності я просто не витримаю.
Після моїх слів «начальниця» нашої палати більше нічого не сказала. Повернулася до стіни й так пролежала до самого ранку. Скільки разів я була в лікарні, а такого кадру ніколи не бачила.
