Коли Марічка дочікувала останніх тижнів своєї вагітності, її молодший брат вирушив із дому, а батько знову почав пити, і з того часу життя Марічки стало просто нестерпним.
Щоранку вона провітрювала оселю, викидала з-під столу пляшки та чекала, коли батько виспиться.
Тату, тобі ж не можна пити. Тільки-но після інсульту оговтався.
Що хочу, те й роблю, промовляв він, ледве встаючи з ліжка. Так легше пережити цей біль.
Який біль?
Біль від того, що нікому не потрібен. Навіть тобі, бо тільки обузою став. Я пропащий, Марічко. Даремно народився, дарма оженився, дав дітям лише слабкість, безхарактерність і злидні. Все намарно, дочко. Краще вже випити.
Марічку це обурювало ще більше, хоча й так настрій був кепський.
Не все так погано, тату. У людей і гірше трапляється.
Що може бути гірше? Ти без мами росла. Зараз сама хочеш народити дитя без батька, яке все життя в біді животітиме.
Все змінюється, тату. Треба не занепадати духом, все минеться.
Марічка сумно згадала, як ще нещодавно мріяла про весілля з Іваном. Так, світ тріснув навпіл, але треба якось далі жити.
Того дня батько знову напився. Марічка в нестямі крикнула:
Ти що, пропив ті гривні, які я відклала?! Як ти їх знайшов? Перерив усю хату, шарився в моїх речах?!
Все тут моє, буркнув батько. І пенсія моя, і запаси все!
І все пропив? Не подумав, чим ми будемо жити?
Чому я маю думати? Я хворий. Ти доросла тепер твоя черга дбати про мене!
Марічка заглянула в усі шафи.
Я ж пам’ятаю, що залишала ще дві пачки макаронів і олію. Зараз нічого нема! Чим вечеряти будемо?..
Вона сіла на стілець, закрила обличчя руками й ледве не залилася слізьми.
Звідки вона могла знати, що тітка Наталя у її відсутність поїла батька й оббирала дім?
Наталя, як тиха змія, вповзла в їхню хату й зробила все, аби розвалити сім’ю.
Ту ніч Марічка провела у сльозах. Валялася голодна, зламана, спустошена.
Вранці в двері постукали й увійшла Наталя Олексіївна. У модному пальті, на підборах. Навіть не зняла взуття одразу на кухню.
Привіт. Моя знайома з комунальної служби сказала, що у вас борги й скоро відключать світло. Що тут у вас робиться, Марічко? Краще б ти мені чайку зварила.
Не дочекавшись відповіді, Наталя полізла у холодильник й шафи.
Я сама заварю чай, ти ж вагітна, як моя Світлана… Слухай, у вас навіть цукру й чаю немає, голо як у полі. Ходімо в магазин.
Марічка відвела погляд.
Тітко Наталю, я не частуватиму вас чаєм. Вам краще піти.
А та не збиралася здаватись.
Та у тебе ж купа проблем! Я ж казала переїжджай до мене. Цього разу не прошу, а наполягаю: збирай речі, поїдеш до мене. Тут немає умов для дитини, батько п’є, тобі навіть їсти нічого! Про вітаміни мовчу… Збирай речі і поїхали.
Марічка сіла, голова паморочилась, сльози знову на очах. Наталя обійняла її:
Послухай, доню, я знаю твоє ставлення до мене. Я винна, бо моя донька у тебе з-під носа хлопця забрала… Та я не звір і не витримаю дивитись, як ти тут мучишся. Хочеш ти цього чи ні, а я все одно допоможу.
Далі був мов сон: Наталя допомогла з речами, викликала таксі.
***
У день, коли в Марічки почались перейми, Наталя Олексіївна не відходила ні на крок.
Марічко, слухай уважно. Я медсестрам сказала, що ти відмовишся від дитини. Тож, як народиш, не чіпай її, не бери до грудей. Просто не дивись.
Марічка стогнала:
Та мені вже все одно, тітко Наталю… Лиш би вже народити.
Памятай, ти не піднімеш сама цю дитину. Я вже знайшла добру подружню пару, вони готові всиновити твого малюка хоч одразу.
Минуло кілька годин народилась дівчинка.
Вага 3.300, здорова, все гаразд.
Медсестра загорнула дитину у пелюшку та винесла з палати, навіть не показавши Марічці.
Але дитячий лікар суворо подивилась на молоду маму:
Що це таке? У вас гарна здорова дитина, а ви й глянути не хочете. Олено Семенівно, поверніть дитину і прикладіть до грудей матері!
Марічка заперечно похитала головою:
Не хочу. Мені й самій жити нічим, не планувала народжувати… Є люди, яким ця дитина потрібніша, я напишу відмову її всиновлять…
Не дуріть, хоча б подивіться на малечу.
Марічка ще стискала очі, як відчула ніжний дотик до руки.
Медсестра поклала дитя поряд, воно запищало, тицяючи носом у груди, відкривало ротик І тут Марічка нарешті подивилась на свою донечку.
Маленька, беззахисна, з прищуреними очима тягнулась до матері слабенькими ручками.
Ну що, мамо, давай годувати малечу, підморгнула лікарка, помітивши, як аж тремтить Марічка від першого відчуття.
Яка гарнюня, саме ви їй потрібні, а не прийомні, розумієте?
Марічка розридалась, міцно обійняла доньку і кивнула.
Наступні години вона не відривалася від донечки. Вперше за довгий час відчула от він, сенс життя.
«Моя донька мій всесвіт. Неважливо, що Іван пішов, що батько п’є Я їй потрібна, отже, залишаюсь з нею».
***
Прокинулась від голосу Наталії.
Наталя Олексіївна, в халаті, увійшла у палату.
Ти що, забула про домовленість? Обіцяла ж: народиш відмовишся. Люди вже хочуть забрати дівчинку!
Наталю Олексіївно, я передумала. Я нікому її не віддам.
У тебе нема грошей, ти на вулиці Куди ти з дитиною підеш?
Додому. Я не збираюся більше вас обтяжувати.
Побачила, як обличчя Наталії скривилось:
Та ти збожеволіла?! За що ти житимеш? Подаватимеш милостиню?
Від крику Наталі прокинулась дівчинка, Марічка піднялась і взяла її на руки.
Не чіпайте! Я сама покачаю й погудую. Скажіть лікарям, що в мене нема молока, гаркнула Наталя.
Це моя донька, вам тут нема що вирішувати! Я сказала, що не буду відмовлятися!
Ти не можеш! Ти пообіцяла! Наталя зойкнула, аж втратила дар мови.
Вийдіть.
Наталя залишила палату, а сусідка тихо спитала:
Хто ця жінка?
Тітка.
Жах. Ти молодець, що прогнала. Я Олена. Якщо допомога потрібна звертайся, люди ще не всі байдужі.
Я Марічка.
Рада знайомству. Мені здається, ця Наталя хотіла винести твою дитину.
***
Перед випискою прийшла гостя, до палати не пустили вийшла Марічка до коридору.
Колишня подруга Світлана чекала на лавці з великим животом.
Привіт.
Марічка сіла поруч.
Чула, ти народила.
Так, дочку.
У Світлани заметушились очі.
Марічко, мамка знайшла людей, що хочуть всиновити твою донечку.
І що?
Вони багато що обіцяють, я їх знаю. За дитину дають мільйон гривень. Можеш купити собі кімнату чи на квартиру відкласти.
Цілий мільйон, кажеш? лише кивнула Марічка. Ну, якщо так дбаєш, свою народжену їм запропонуй.
Світлана надула губи, але не відпускала руку Марічки.
Послухай, віддай дитину мені! Я подбаю про неї, вона ж донька Івана.
Сама впораєшся з двома?
Ти нічого не розумієш! У мене сім’я розпадається
Марічка рвучко встала, Світлана вхопила за рукав, її очі були шалені:
Мені треба ця дитина!
Відпусти.
За кілька годин до палати увірвався Іван. Марічка навіть здригнулась.
Народила? Можна подивитись?
Ні! У тебе Світлана народить, туди дивись.
Поговорити треба, Марічко. З того часу як ти народила… Я хочу забрати доньку до себе. Відмовся всиновлю одразу.
Я не така. Я ніколи не зраджу того, хто мене потребує. Ти дарма приїхав дочку не віддам!
Іван нервово тупцював, не хотів йти.
Віддай дитину! Ти не мала права від мене народжувати! Я її все одно заберу!
Ти? Мамчин синок? То спитай у мами дозволу!
Марічка відтіснила його й з дитиною на руках пішла на пост медсестри:
Можна вас попросити нікого не пускайте до мене. Не хочу бачити тут нікого більше, досить!
Епілог
У день виписки Марічка вийшла з пологового будинку, тримаючи доньку біля серця.
Вийшла й Олена з чоловіком і мамою.
На сходах була машина Ревуцьких. З авто вийшла мати Івана, Валентина Яківна. Придивлялась до Марічки, мов вовчиця, що прицілюється до стрибка.
Олена підійшла ближче:
Хто це?
Мати Івана.
Дивиться, наче чекає. Недобре тут щось, Марічко. Поїхали до мене, у нас місце є. Я ж казала мамка кімнату готує саме для вас.
Марічка кивнула. Їй самій було неспокійно.
***
Оселившись у друзів, Марічка несподівано відчула справжню підтримку двоюрідний брат Олени, затятий холостяк Богдан, почав за нею доглядати.
Він виявився щирим і добрим. Зрештою, одружився з Марічкою, всиновив її доньку й навіть допомагав її батькові.
А Світлана та Іван розійшлися.
Зясувалося, що Світлана імітувала вагітність, носила накладний живіт, виставляла сім’ю Ревуцьких на посміховиння.
Наталя Олексіївна, бажаючи захистити доньку, зізналась зятю, що у Світлани був викидень ще на ранньому терміні, і одразу запропонувала «геніальний» вихід:
Іванчику, не сердься на мою дочку. Так, вагітність не вдалась але ж і у тебе не все чисто! Скоро твоя дитина на стороні зявиться! Можемо забрати до себе малюка Марічки, всиновимо, і всі будуть щасливі. А батькам твоїм нічого не скажемо хай думають, що це Світлана народила.
Іван навіть погодився.
Усе йшло по плану, поки Марічка не відмовилась залишити доньку в пологовому, поставивши колишню подругу та її матір у глухий кут.
Мама Івана, Валентина Яківна, дізнавшись правду, вигнала Світлану, а Іван був змушений з нею розлучитись.
