Оце історія про мене та його минуле — дитина, яку він так і не захотів полюбити.
Ми з Дмитром одружилися, коли обидва вже давно не були юнаками. Мені тридцять два, йому — тридцять три. За плечима в нас не просто досвід, а ціла галерея помилок, розчарувань та незбутих сподівань. У нього — розлучення й донька. У мене — тихе минуле без дітей та бур. Я не була проти його спілкування з дитиною, навпаки — підтримувала, підштовхувала. Але Дмитро не хотів цього зв’язку. Зовсім.
Його перший шлюб був не з кохання, а через наполегливість матері. Коли та дізналася, що дівчина вагітна, заявила: “Ти одружишся! Не даси її батькам зганьбитися!” Батьки тієї дівчини благали, душилися від сліз, умовляли — і Дмитро здавився. Розписалися, чемодан — і відразу в рейс. Він тоді щойно закінчив морехідне училище, тож пішов у море. Ніякого весілля, навіть обручки — тільки сухий підпис у ЗАГСі.
Поки він плавав океанами, дружина народила дівчинку. Він повернувся, взяв її на руки — і… нічого не відчув. Ані радості, ані тепла, ані прив’язаності. Лише втому й спустошення. Але раз узяв на себе роль чоловіка та батька — доводилося грати. Ходив у рейси, повертався, привозив гроші, займався дрібними справами, забезпечував сім’ю. Жили в квартирі, подарованій тестем — “на знак подяки” за порятунок честі їхньої доньки. Але любові в тому домі не було. Навіть інтим — рідкість. Як розповідав Дмитро, за весь шлюб можна на пальцях перерахувати, коли вони дійсно були як чоловік і дружина.
Колись це мало розколотися. І розкололося: він повернувся з чергового рейсу — і дізнався, що дружина йому зрадила. Вона не заперечувала. Плакала, просила пробачення, казала, що це випадковість. Але Дмитро зрозумів: це вихід. Він зібрав речі й пішов. Без скандалів, без сліз. Просто зачинив двері. Батьки тієї жінки навіть не намагалися його вмовити — усі й так усе розуміли.
Він ще двічі сходив у море, а потім вирішив: годі. Відкрив свою справу. За три роки бізнес уже розквіт, колишня дружина з дитиною отримували гарні аліменти, і все, здавалося, налагодилося. А потім з’явилася я.
Познайомилися ми через роботу. Він приїхав за будматеріалами, і ми розговорилися. За пару днів мені доставили букет і запрошення до кав’ярні. Все йшло швидко, гарно, щиро. Ми одружилися. Але я вже знала, що його мати — жінка з характером. Відразу засумнівалася, чи не через обставини мій шлюб із її сином. Не довіряла. Але я її заспокоїла: дітей поки не плануємо, хочемо краще дізнатися одне одного.
Тоді вона з полегшенням зітхнула… і почала що вікенд привозити до нас ту саму дівчинку — Соломію. Дівчинку, яку мій чоловік, вибачте, навіть не сприймає як доньку. Як і її матір. Він відсторонений, холодний, майже байдужий. А свекруха — ніби навмисне. Шепче мені: “Сподіваюся, він таки її полюбить.” Але дівчинка це відчуває. Вона заходить у дім і одразу біжить до мене. А тато? Тато одягає навушники, сідає за комп’ютер і з головою поринає уА далі просто береш телефон і мовчки дивишся, як вона йграє, і хочеться плакати, але не через неї, а через те, що йому байдуже.
