Між мною та його минулим — дитина, яку він не захотів полюбити.
Ми з Артемом одружилися, коли вже давно не були молодятами. Мені тридцять два, йому — тридцять три. За плечима — не просто досвід, а цілий музей помилок, розчарувань і нездійснених сподівань. В нього — розлучення й донька. У мене — тихе минуле без дітей та бур. Я не була проти його спілкування з дитиною, навпаки — підтримувала, підштовхувала, але Артем не хотів цього зв’язку. Зовсім.
Свою першу дружину він узяв не з кохання, а через наполегливість матері. Вона, дізнавшись, що дівчина вагітна, заявила: «Ти зобов’язаний одружитися! Ти не дозволиш її батькам зазнати ганьби!» Батьки тієї дівчини зі сльозами благали, тиснули, умовляли — і Артем здався. Реєстрація, валіза — і одразу в рейс. Він щойно закінчив морську академію й пішов у море. Ні весілля, ні персня — лише сухий підпис у ЗАГСі.
Поки він пли́в океанами, дружина народила дівчинку. Він повернувся, взяв її на руки — і… нічого не відчув. Ні радості, ні тепла, ні прихильності. Лише втому й порожнечу. Але раз узяв на себе роль чоловіка та батька — продовжував грати. Ходив у рейси, повертався, привозив гроші, займався бізнесом, забезпечував сім’ю. Жили в квартирі, подарованій тестем, за «порятунок честі» їхньої дочки. Але кохання в тому домі не було. Навіть близькість — рідкість. Як розповідав Артем, за весь час можна на пальцях перерахувати, коли вони дійсно були як чоловік і дружина.
Рано чи пізно все має тріснути. І тріснуло: він повернувся з чергового рейсу — і дізнався, що дружина йому зрадила. Вона не заперечувала. Плакала, благала пробачення, казала, що це випадковість. Але Артем зрозумів: це вихід. Він зібрав речі й пішов. Без скандалів, без сліз. Просто зачинив двері. Батьки тієї жінки навіть не намагалися його втримати — усі все зрозуміли.
Він ще двічі сходив у рейс, а потім вирішив: досить. Відкрив власну справу. За три роки бізнес уже процвітав, колишня дружина з дитиною отримували гідні аліменти, і все, здавалося, влаштувалося. А потім з’явилася я.
Познайомилися ми через роботу. Він приїхав закупити будматеріали, і ми розговорилися. За кілька днів мені кур’єр приніс букет і запрошення до кав’ярні. Усе розвивалося швидко, гарно, щиро. Ми одружилися. Але я вже знала, що його мати — жінка з характером. Вона одразу запідозрила, що й мій шлюб із її сином — вимушений. Сумнівалася, не довіряла. Але я заспокоїла: дітей поки не плануємо, хочемо краще дізнатися одне одного.
Тоді вона з полегшенням зітхнула… і почала кожні вихідні привозити до нас ту саму дівчинку — Софійку. Дівчинку, яку мій чоловік, вибачте, навіть не сприймає як дочку. Як і її матір. Він відсторонений, холодний, майже байдужий. А свекруха — наче спеціально. Шепче мені: «Сподіваюся, він її все ж полюбить». Та ж дівчинка це відчуває. Вона заходить у дім і одразу біжить до мене. А тато? Тато надягає навушники, сідає за комп’ютер і з головою йде у «танчики».
А я лишаюся з Софійкою. Капризна, ображена, дратівлива. І як би я не старалася — усе не те. Вона не хоче бути тут. Не хоче бути з ним. І я її розумію. За кілька годин я сама на межі — і дзвоню свекрусі, щоб забрала. Вона приїжджає. Переступивши поріг, одразу питає: «Ну як вони? Поговорили? Підружилися?» А що їй відповісти? Що її син знову провів три години у віртуальномуЩо їй відповісти? Що її син знову провів три години у віртуальному бою, а я, як завжди, була нянькою, вихователем і жилеткою для чужої дитини.
