Дитина зявилася на світ рівно опівночі. Саме в ту мить, коли електронний годинник у пологовій залі, мигнувши зеленим світлом, перемкнувся з 23:59 на 00:00.
Лікар і акушерка перезирнулися, а черговий неонатолог поспішно підхопив нерухоме синювате тільце, переклав його на пеленальний столик і хутко взявся за відсмоктувач. Немовля не дихало.
Я, ледь повернувши голову на подушці, без емоцій спостерігала за діями лікарів.
Може, він мертвий? Не кричить крутилося у моїй голові, ще глухій від нещодавнього болю.
Нарешті новонароджений видав слабенький, ледь чутний писк, який поступово набирав сили й перейшов у гучний розкотистий крик, що понісся глухими нічними коридорами пологового будинку. А лікар, акушерка і неонатолог стояли довкола дитини, мовчки її роздивляючись.
Він був незвичайний, цей малюк Його хребет, дійшовши до рівня лопаток, химерно викривлявся, утворюючи два майже симетричних довгастих горбика, які спадали майже до середини грудної клітки.
Як таке можливо? повторював здивований неонатолог. Я ніколи такого не бачив Не може такого бути, просто не може
Коли зранку до мене, Ганни, прийшов лікар і спробував пояснити, що з моїм новонародженим сином, я скривила губи:
Так він ще й каліка Ну все
Ні, годі Робіть із ним що хочете, мені така дитина не потрібна І здорового я брати не хотіла. Давайте, несіть мені папери я відмову підпишу
І вчасно виписалася з пологового, легка, байдужа, нічим не обтяжена. А мій син лишився там, навіть ще не розуміючи, що його зрадила найближча людина
В Будинку дитини його назвали Ілусиком. Так і не інакше. Няні вдягали на нього широкі, не по розміру, сорочечки, щоб його вада не так впадала у вічі.
Але навіть якби він мав ідеальну фігуру він би вирізнявся з-поміж галасливої, вередливої юрби дітлахів. Якась доросла серйозність світилася у його блакитних очах, окреслених довгими чорними віями.
Він часто дивився у вікно, прислухаючись до чогось у собі: намагаючись вловити і збагнути те, чого ще не міг зрозуміти.
І одного дня це трапилося: колона спотикаючихся на своїх ще слабеньких ніжках дволіток тягнулася коридором на черговий захід.
Тут Ілусик і почув ЇЇ. З ледь-ледь відчинених дверей кабінету завідувачки долинала музика. Це була не знайома йому пісенька, не маршові вправи, під які вони намагалися помахати рученятами й крокувати, як солдати
Ця музика була схожа на вітер. Теплий, лагідний, що підхоплює і несе, колише, заколисує
У ній не було слів, але була жива душа, що обіймала Ілусика і розповідала йому щось таємне, про що не знає ніхто інший і знати не має
Він зупинився посеред коридору, розколовши строєну нянькою колону, і почав гойдатися у такт музиці, не зважаючи на дітлахів, що наштовхувалися на нього, і марні спроби нянь зрушити його з місця.
В його голові все стало на свої місця. Те, до чого він дослухався у плачі однолітків, у шумі вітру за вікном чи гулкій трубі умивальника це була Вона, ЙОГО Музика.
Олена і Дмитро майже обїздили всі дитбудинки навколо Києва. Вроджена вада не давала Олені можливості стати мамою.
Тому вони вирішили всиновити дитину. Але біда: курси прийомних батьків пройдено, документи зібрано, а перед ними стоїть вибір Який він, ЇХ малюк?
Взялися за руки і наблизились до паркану Будинку дитини у Броварах. У пісочниці копошилися малюки, дівчатка катали в колясках ляльок, сміх і веселий гомін спліталися у милу плутанину.
Тільки один хлопчик, у довгій, не по розміру, куртці, стояв окремо і уважно прислухався до щебетання горобця на гілці. Саме в той момент у Олени задзвонив телефон…
Моцарт Олена була великою шанувальницею класики. І малюк він здригнувся, очі його спалахнули, ніби в нього запалили прихований прожектор, і він почав плавно й ритмічно гойдатися, точно відчуваючи ритм й темп мелодії. Олена і Дмитро стояли як укопані, не помічаючи навіть ненависно дзеленчачого телефону.
Вони бачили ЙОГО. Сина. Рідну душу, що світилася в його очах.
Так, я розумію, це хворий хлопчик, інвалід Так, я беру всю відповідальність. Реабілітація? Звісно буде
довго й терпляче відповідала Олена на питання завідувачки, яка щоразу підсовувала їм здоровіших дітей. Дітей не обирають пояснювала вона і твердо повторювала: Я беру його, що б там не було
Мамо? Ілусик відійшов від піаніно і поклав голову на руку Олени. А чому я такий? Чому не як усі?
Олена ніжно провела рукою по його покривленій спинці:
Розумієш, синочку, всі ми різні І зовні, і зсередини. І ти, і я, і тато
А твоя спинка я ж тобі казала, там у тебе крильця, як в ангела. Просто вони ще не розправилися, але обовязково розправляться…
І вона обіймає його, цілує у теплу маківку, а потім обидва сідають за піаніно, і вони грають разом. Ілусик грає так, як не завжди може дорослий професійний музикант.
І за його спиною насправді розправляються крила. Їх бачать лише Мама, Тато і ще Ангел-Охоронець Ілусика, що стоїть поряд і посміхається, а музика тече-річкою, підхоплює, заколисує й несе щасливого Ілусика на своїх хвиляхПальці Ілусика впевнено бігли клавішами, вплітаючи у простір щось нестримно світле, що змушувало затихати навіть шум за вікном. Олена і Дмитро слухали, тримаючись за руки, не сміючи дихати, щоб жодна нота не загубилася. Здавалося, що в цій музиці переплелося все: його перший крик, самотність дитбудинківських ночей, тиха віра, що десь на нього чекають. У залі, залитій теплим світлом, кожен куточок дихав надією.
І раптом вони побачили це: за спиною хлопчика, на ковдрі світла, промайнули двоє прозорих, майже невагомих крил. Вони мерехтіли ледь вловимою веселкою, розкриваючись все ширше і ширше. Малюк не зупинився навпаки, музика зробилася сміливішою, вільнішою. У той момент Ілусик відчув: його Музика не тільки в ньому тепер вона навколо. Вона торкається до сердець, зцілює душі, зшиває тріщини там, де, здавалося, нічого вже не врятувати.
Він підняв очі на Олену з Дмитром і тихо прошепотів:
Бачите? Я ж казав, вони розправляться
У цю мить він був не просто особливий хлопчик він був справжнім дивом, творцем нової гармонії й надії. А його крила, хай навіть невидимі для більшості, уже не зникали з кожною мелодією вони ставали все сильніші.
І коли вечір опустився на місто, міняючи денний гамір на тишу, через прочинене вікно ще довго линула незвичайна музика легка, як подих ангела. І кожен, хто чув її, неодмінно всміхався крізь сльози.
