Одного разу до мене на прийом привели шестирічну дівчинку з травмованою ногою. Травма була таки доволі складна. Під час поїздки в гори на ногу дитині скотився величезний камінь і завдав доволі складної травми. Я нічого не міг гарантувати.
Однак дівчинка дивилася на мене такими благальними очима, що я пообіцяв зробити все можливе. Гарантії, правда, не давав.
Дитина сказала, що вона балерина. Для неї танці – це все! А тут таке лихо. Вона не уявляє свого життя без танців, без сцени. Тому дуже-дуже просить мене вилікувати її.
-Дитино, обіцяй, що будеш терпляча. Крім операції, тобі доведеться пройти ще й через фізичні вправи. Процес одужання буде дуже поступовий, – говорив я наче з дорослою.
У дівчинки загорілися оченята:
-Буду чемною і терплячою, лиш зробіть так, щоб я знову вийшла на сцену, – благально попросила мала.
Як тут не прикладеш усіх зусиль.
Операція пройшла успішно. Видалили перебиті тканини, які не підлягали відновленню. Попереду був важкий і тривалий час реабілітації . Однак дитина по-дорослому терпіла усі вимоги. Була аж надмірно терплячою.
До місяця часу дівчинка знову почала ходити, але ще шкутильгаючи. Вона не здавалася. Не пропускала жодної процедури, жодного заняття. Робила все навіть понад силу, і з кожним днем ніжка все більше їй підкорялася.
Якось після місячних процедур вона мені зізналася, що вдома вона вже пробує трохи танцювати. Саме це додає їй терпіння і силу все це перенести.
Минув ще місяць. Зателефонувала мама Наталі і повідомила, що дочка дуже хоче мене бачити, чи можу я її прийняти. Я сказав, що з радістю. Бо за час лікування і процедур дуже прив’язався до дитини.
Вона приїхала не сама, а зі своїм партнером з танців. Увійшла в кабінет і одразу повідомила, що у неї незвичайний візит. Попросила вийти мене у просторе фойє.
Тут на мене чекав сюрприз. Зазвучала музика і дівчинка попливла у танці. Ніжки вправно слухалися її. У рухах навіть натяку не було на травму.
-Це я для вас вивчила цей танець, Андрію Васильовичу! – мовила вона на прощання.
З того часу минуло вже кілька років, а я досі пам’ятаю цей танець. І дитячі очі, що світилися радістю.
У ці хвилини я також відчував велику радість, що зумів повернути дитині можливість займатися улюбленою справою.
