Нам з чоловіком по 60 років. Ми давно вже на пенсії, тому живемо зараз лише для себе, у своє задоволення. Діти наші давно вже заміжні. Вони живуть далеко, тому ми рідко бачимося. Старша донька мешкає взагалі за кордоном. Тому з онуками бавитися у нас змоги немає.
Єдина наша відрада з Віталієм Петровичем, моїм чоловіком, – це праця на дачній ділянці. Щойно перші весняні промінчики зігріють землю, як ми їдемо з міста у наш невеличкий будиночок. Садити городину, вирощувати та доглядати квіти – все це приносить неабияке щастя похилим людям.
Ввечері ми виходимо на вулицю, всаджуємося на лаву і спілкуємося з нашими самотніми ровесниками. Ось так ми спокійно проводимо літо на дачі.
На зиму ми знову їдемо у місто, адже опалення у нашому будинку немає. Наприкінці літа сталося так, що Віталій Петрович потрапив у лікарню з високим тиском. Я мусила щодня готувати йому корисні страви, аби він швидше одужав. Тому приблизно три тижні ми були у місті.
Та як тільки чоловіка виписали, ми знову поїхали на дачу у село. Нашому здивуванню не було меж, коли побачили, що замок на хвіртці хтось зірвав. Спочатку я подумала, що будиночок обікрали. Дивно було, що двері були зачинені. Та чоловік позвав: вікно хтось відчиняв.
Зайшли до хати. Роздивилися… Все на місці. Чисто, порядок. Значить, не крадії. Нічого не пропало. Лише ковдра на ліжку зім’ята, а на табуреті біля шафи миска стоїть. Я була впевнена, що ми так не залишали. Все це здавалося нам підозрілим.
Коли Віталій позвав мене:
– Ти дивися, Клавдіє, у нашому саду якийсь хлопчисько шастає. Яблука, напевно, зриває.
Вийшли ми в сад. Та хлопчик не став тікати. Навпаки, підійшов до нас і щиро у очі подивився
– Вибачте, а я у вас трішки пожив…
На вигляд хлопчику було років 9. Віталій спочатку зніяковів:
– Як давно ти мешкаєш на нашій дачі? І взагалі, харчуєшся чим? Як звуть тебе хоч?
– Я – Тимофій. Та з тиждень, як я у вас оселився. А їв те, що траплялося – то яблук назбираю, то помідор, то огірочок. А ще зізнаюся, що витяг з вашого підвалу суничне варення. Не гнівайтеся на мене. Ну таке ж воно смачне. Не зміг я стриматися. Дуже вже в животі бурчало.
– Чи ти не з дитячого притулку втік? – запитала я.
– Та що Ви? Аби ж я там жив. Атож ні. Вітчим з матір’ю напилися та вигнали мене з дому.
– То, можливо, вони тепер тебе шукають?
– Я впевнений, що ні. Таке не вперше траплялося. А заважаю лише їм. Не потрібен я вдома. – сумно відповів хлопчина.
– Добре, то пішли вечеряти. Ранок все розставить на свої місця. Ми ковбаски та сиру з міста привезли. Зараз бутерброди нам Клавдія зробить. – сказав Віталій.
Ми повечеряли з Тимофієм, поспілкувалися ще. Постелили йому постіль. Самі не спали цілу ніч. Обговорювали цю подію. Хлопчина, видно, що хороший, добрий, чесний. Шкода нам стало його. І ми прийняли рішення стати його опікунами. Тільки хто ж нам, старим людям, дитину віддасть?
Тоді я згадала, що наша сусідка працює в адміністрації:
– Давай звернемося до неї. Вона нам, думаю, допоможе.
Ми не помилилися. Дякуючи Ользі Іванівні, ми взяли Тимофія під опіку вже через місяць. Хоч довго і документи різні збирали. Хлопчик був щасливим.
Тепер ми живемо разом. Він як наш онучок. Ходить до школи, вчиться добре. А влітку, як завжди, їздимо на дачу, з якої розпочалася ця історія. Тимофій нам в усьому допомагає. А ми вдячні Богу за цю зустріч
