ДИВЛЯЧИСЬ В ПОРОЖНЕЧУ
Юрко та Соломія одружилися, коли їм лише виповнилося по 19 років. Вони не могли ані дня провести один без одного, така між ними вирувала шалена любов. Через це їхні батьки без зволікань вирішили благословити дітей і організували весілля, аби не сталося чогось «неправильного» без шлюбу.
Весілля гуляли пишно й гучно були і лялька на капоті, і море квітів, і феєрверки, і великий банкет у ресторані, і українське «Гірко!» під урочисті вигуки. Батьки Соломії фінансово участі не брали, бо ледве могли назбирати на буденну їжу й пляшку самогону. Усі витрати взяла на себе мати нареченого Олександра Олександрівна, яку всі кликали просто Саша Олександрівна, бо її повне ім’я для багатьох було складнуватим.
Саша Олександрівна не раз вмовляла Юрка не водитися з дівчиною, чия родина зналася з чаркою. Але він лиш кивав: мовляв, це на Соломійку жодним чином не вплине, їхнє кохання пересилить будь-які гени й темряву минулого.
Саша Олександрівна лише попереджала: «Гляди, сину, від дуба не виросте калина. Аби ваша любов не була коротшою за горобиняче серце»
Юрко й Соломія стояли тоді на порозі щастя: їм здавалося, що все життя попереду, а радість і веселощі не вичерпаються. Весь світ лежав біля їхніх ніг.
Доля ж розпорядилася по-своєму.
На весілля Саша Олександрівна з чоловіком подарували молодим квартиру: «Живіть і радуйтесь, діточки!» Спершу в родині все йшло ніби по маслу. Народилося дві донечки Ганна і Дарина. Юрко душі не чаяв у своїх дівчатках, пишався сімєю, відчував себе справжнім господарем дому.
Та не минуло й пяти років Соломія почала зникати з дому. Повертаючись, пахла алкоголем. Юрко благав пояснень, а Соломія спершу мовчала, та потім таки сказала, що ніколи кохання до нього не мала, що то була юнацька слабкість. Тепер же знайшла чоловіка своєї мрії, йде до нього, не зважаючи на те, що він одружений і має трьох доньок.
Юрко занімів. В його душі здійнявся туман образи й болю. Він справедливо вважав, що кохана його зрадила найогиднішою зрадою.
Соломія втекла з тим чоловіком у забите поліське село, переконуючи себе: «З милим у курені рай, а з нелюбим і в палаці нерадісно».
Дітей залишила на долю.
Саша Олександрівна, метка і бойова, одразу забрала онучок до себе. Вона з чоловіком доньок пестила, як могла.
Юрко, переживши горе й самоту, вступає до якоїсь секти так порадив приятель. Там його швидко оженили на вдові Клавдії з двома синами й благословили шлюбом по-своєму.
Часу та тепла на рідних донечок у Юрка не залишилося. Нова дружина Клава завжди знаходила, чим його завантажити: Олежка відвезти до школи, Володьку нагодувати Як тільки Юрко згадував про своїх дівчаток, Клава відрізала: «Вони ж мають матір, хай та дбає!»
Юрко безмовно слухав, бо інакше було не можна. Серцем він все ще любив Соломію, хоч знав: вороття нема.
Минуло сім років. Одного дня в дім Саші Олександрівни несподівано на порозі опинилася Соломія з маленькою білявою дівчинкою років чотирьох за руку.
Саша Олександрівна окинула колишню невістку прискіпливим поглядом:
Ох і змарнувала тебе доля, Соломіє. Це твоя донечка?
Так, це Марічка. Можна трохи у вас пожити? Соломія переминалась з ноги на ногу.
Оце гості! Тебе вигнали? питала господарка.
Ні, сама втекла. Терпіння не вистачило: чоловік пє, бє жити неможливо, скаржилася Соломія.
Сама ж обирала. Чого до своїх батьків не поїхала?
За доньками сумую. Дозвольте їх побачити? втомлено просила Соломія.
Диви, згадала про дітей! Ти як та зозуля, Соломіє! хмикнула Саша Олександрівна.
У цю мить до кімнати вбігли дівчата Ганна й Дарина, вже підлітки. Вони непевно дивляться на матір, не відчуваючи ні краплі любові. У серці лиш гірка образа на ту, що їх полишила. Бабуся Саша часто зітхає: онуки сироти при живих батьках.
Звісно, Соломію й Марічку Саша Олександрівна не вигнала, хоч у душі й гнівалась.
Проте вже за місяць Соломія зникла знову. Потім стало відомо, що вона повернулася в те ж село до коханця, залишивши Марічку бабусі на виховання. Тепер на руках Саші Олександрівни й чоловіка уже троє внучок, які люблять і жаліють дідуся з бабусею. У їхньому домі панує тепло, пошана й ласка.
Час не зупинити
Минають роки.
Бабуся Саша, а згодом і дідусь, відійшли у вічність.
Ганна вийшла заміж, але дітей у шлюбі не мала.
Дарина лишилася сама на все життя.
Марічка у сімнадцять народила, мов би «з повітря», і подалася назад до матері в село.
Молодість пішла не прощаючись, старість на поріг і не привіталась
Соломія давно живе одна: співмешканця забрали його доньки до міста він захворів, став інвалідом. Доньки дорікають Соломії, що то через неї занедужав їхній батько: «Не сунь носа не у своє діло!»
Серед односельців Соломію вважають найзавзятішою пяничкою: в селі ж усі як на долоні, плітки кружляють по хатах, тільки встигай слухати. Слава про пяничку швидко облетіла всю окру́гу.
Юрко зрештою втік від Клавдії, ледве живим вирвався із секти. Залишився сам у материній квартирі, ледь зводить кінці з кінцями: сьогодні самогон, завтра квас. Спить у холодній постелі разом із трьома котами, щоб не збожеволіти.
Ось і вся любов…
А щастя ж стукало у двері Юрка і СоломіїОдного вечора, коли зима вже брала своє і по вікнах стукали замети, Юрко, сидячи на кухні в тиші, раптом почув тихенький дзвінок у двері. Він здригнувся від здивування гостей у нього не було вже кілька років. З-за дверей пролунало несміливе:
Тату це я, Ганна.
Юрко вагався мить, а потім, важко зітхнувши, відімкнув. На порозі стояла доросла дочка, із кульком у руці, з втомленими очима й ледь помітною усмішкою. Вона несміливо ступила крок усередину, змахнула зі снігу, і тиша між ними обірвалася довжелезною паузою.
Я не знала, куди ще йти. Просто хочеться разом помовчати, сказала вона.
Юрко мовчки налив два кухлі чаю. Вони сиділи навпроти чужі й рідні водночас. Десь глибоко у грудях у Юрка озвалася давня щемка туга по тому, що могло б бути. Він вперше за багато років дозволив собі відчути слабкість, а з нею тиху, болісну ніжність.
Після тієї ночі Ганна стала приходити частіше. З часом до них приєдналася Дарина, несучи старий альбом світлин: там були дитячі портрети, зацьковані усмішки, бабусині дбайливі руки. Інколи навідувалася й Марічка, хоча й неспокійно, але все ж із надією.
Вдома, де колись панували розчарування і холод, поступово зявилися запах свіжої кави, сміх інколи несміливий, інколи гіркий, але щирий. Вони збиралися разом бодай раз на місяць, і хоч не могли виправити минулого, навчалися прощати і себе, і одне одного.
Життя не повернуло їм того, що загубилось у юності, але подарувало найцінніше: короткі миті розуміння, близькості, спільної тиші. Юрко навчився дивитися у порожнечу не з відчаєм, а з надією: десь у її глибині завжди є маленьке світло досить за ним піти, аби вийти з темряви.
Так і минав час. Навесні, коли почали розпускатися перші бузки, двері відкривалися частіше, у вікнах зявлявся тепло-жовтий вогник вечорами. І навіть коти перестали дряпатися ночами й тихо муркотіли біля ніг хазяїна.
Бо навіть якщо любов здається загубленою, вона може повернутися хоч би у вигляді прощення, спокійної присутності й теплоти, що нарешті зігріває порожнечу.
