Не розумію, чому так стається, що коли ставишся до когось з добротою, то натомість отримуєш лише невиправдані претензії. Ми з чоловіком батьки двох синів. Старшому ось уже 32 роки. Михайло живе окремо зі своєю сім’єю та сином.
Молодшому, Івану 22, він у нас студент й досі живе у батьківському домі. Я не вбачаю у цьому нічого поганого. Гадаю, спершу потрібно здобути освіту, а вже потім планувати доросле життя.
Міша одружився рано у 19 років. Його дружина, Маша старша від нього на чотири роки. Ми з чоловіком завжди підтримували вибір сина й до невістки ставилися, як до рідної дочки. Після весілля склалися зі сватами й допомогли дітям купити однокімнатну квартиру. На перший час цілком вистачить, а там підзбирають й можуть купити щось більше.
Розплатилися за весілля Михайла й одразу прийнялися складати гроші молодшому. Там уже буде видно чи також допоможемо з квартирою, чи оплатимо свято. Ваня поки що немає дівчини й зацікавлений лише навчанням.
На вихідних у нас гостював Михайло зі своїми. Маша допомогла мені накрити на стіл, поки дідусь бавився з онуком.
-Мамо, ми прийшли повідомити радісну новину – почав виголошувати промову Михайло щойно ми сіли до столу. – Маша вагітна у нас знову буде поповнення.
-Так це чудесно! – сплеснула я руками й кинулася обіймати невістку.
Ми вітали майбутніх батьків й щиро посміхалися та серйозна розмова відбулася пізніше, коли Маша та онук пішли до машини, а Михайло затримався.
-Ви ж розумієте, що ми більше не можемо тиснутися в однокімнатній квартирі. Тим більше, що зовсім скоро нас буде четверо.
-Правильно мислиш, сину – погодився мій чоловік. – Але чи ми можемо зарадити?
-Як це чим? – обурився Міша. – У вас великий просторий будинок на чотири спальні. Ясна річ, що ми повинні обмінятися. Ви у квартиру, а ми в будинок.
Ми з чоловіком переглянулися. Нічого собі пропозиція. Я втрутилася у розмову:
-Чи не здається тобі, що так буде не чесно. Ти ж у нас не один. Ми допомогли тобі купити квартиру, а будинок залишиться Івану.
Михайло скипів від злості.
-Ну звісно, допомогли вони! Половину грошей дали батьки Маші, тож ви нічим особливим не зарадили. Я б і сам міг таку суму заробити.
-Сину, ми ж не багатії. Де тобі взяти тих грошей, як мати працює на мінімальну зарплату, а я свої віддаю за навчання Івана.
-Знову тільки й чути що про Івана. Так і скажіть, що ви його більше любите!
Складалося враження, що ми розмовляємо не з дорослим поміркованим чоловіком, а малою дитиною, яка влаштувала істерику, бо не отримала бажаного.
-Розцінюй це як хочеш, але якщо ти забувся, то і за твоє навчання платив батько – заступилася я й додала – Здається, Михайле, настав час тобі подорослішати. Мав розум зробити другу дитину, то ж тепер мудруй, де твоя сім’я житиме, а на нас з татом не розраховуй.
Так, може це було надто різко, зате дієво. Диву дивуюся чому це діти переконані, що батьки мусять піклуватися про них та забезпечувати фінансово чи не все своє життя. Ми їх виростили, виховали, дали все необхідне, вивчили. Якщо говорити про Михайла, то до цього списку варто додати весілля, яке ми оплатили та половину суми за квартиру, яку віддали. В результаті замість вдячності, розуміння та підтримки отримуємо лише критику та дурні обвинувачення.
Борони боже ще менший почне носом крутити та розповідати, що ми йому повинні. Це ж треба було їх народжувати, щоб потім мати клопіт. Михайло розсердився, не телефонує й у гості не заїжджає. Телефонувала до невістки, питала, як вона себе почуває. Та також говорить крізь зуби, наче я їй у борщ напаскудила. Та скільки можна на нашому горбу кататися. Нехай роблять, що хочуть, уже дорослі.
